IОсінній (вітер туч отари Над Петроградом хмурим гнав, Несли вологий холод хмари, Нева шуміла. Вал злітав, Об пристань бився їв мур камінний, Мов чолобитник неспокійний В судові двері. У вікно Жалівся дощ. Уже давно Стемніло все. В цю пору ночі Сусіда мій вернувся в дім – Іван Єзерський... Спершу з ним Я познайомити вас хочу: Про службу, чин його і рід Вам, читачі, узнати слід. IIПочнем ab ovo1: рід Іванів Походженням із тих вождів, Чий дух звірячий отаманив За давніх літ серед морів. Одульф, його начальник роду, Був вельми грізний воєвода, Софійський твердить хронограф. При Ользі син його Фарлаф Разом з хрещенням в Цареграді Взяв руку грецької княжни; У них родилися сини: Якуб і Дорофей. В засаді Якуба вбито; Дорофей Дванадцять народив дітей. IIIОндрей, за прізвиськом Єзерський, Родив Івана та Іллю. Він в лаврі схимився Печерській. Звідсіль фамілію свою Ведуть Єзерські. В грізній січі Один з них глянув смерті в вічі, Роздавлений, як той комар, Задами дужими татар; Зате зі славою із бою Вернувсь Єзерський Єлізар, – В степах донських розбив татар, Поганською упився кров’ю, – Повівши з тилу в табір їх Дружину суздальців своїх. IVВ віках, у почесті і в славі, Оберігає давнина Крамол і смут у дні криваві Єзерських славні імена. Вони завжди були при владі, На воєводстві, в війську, в раді Князям служили і царям. Із них Єзерський Варлаам В погорді славився боярській: За спір, було, в трапези час Бував він вигнаний не раз Із-за стола по волі царській, Та знов ішов під грізний гнів – І Сицьких він відсторонив... VТоді ж, як Дума величава Вінець Романову дала, Як втихомирилась держава – І відпочити Русь могла, А вороги її скорились, Тоді Єзерські появились У владній силі при дворі, При імператорі Петрі... Але, пробачте: серце чує, Читачу, я вам надоїв: Наш вік вас вірно просвітив, Вас гордість панська не турбує, І не цікавить вікова Вас книга ваша родова... VIХто б ваш не був родоначальник, Мстислав Удалий чи Єрмак, А чи Митюшка цілувальник, Вам все одно – звичайно так, Бо ви гордуєте батьками, Їх славою та їх правами, Що їм дісталися колись, – Від них давно ви відреклись, Своїй освіченості раді, Пишаючись, як люду друг, Достоїнством своїх заслуг, Чи зіркою свойого дяді, Чи тим, що звуть вас на обід Туди, де не бував ваш дід. VIIЯ сам – хоч, правда, з мене всюди Жартує не один собрат – Я міщанин, це знають люди, І в цьому смислі демократ. Та каюсь: новий Ходаковський2, Люблю, як бабушки московські Заводять річ про давнину, Про славу роду голосну. Могучих предків правнук бідний, Люблю зустріть їх імена В двох-трьох рядках Карамзіна. Хай цей порок і безобидний, Але від нього – це вже так – Одвикнуть я не міг ніяк. VIIIЖалію, що родів боярських Вже сходить блиск, бідніє дух, Що вже нема князів Пожарських, Про інших же пропав і слух; Що блазень лає їх – Фіглярин, Що легковажливий боярин Посіяв грамоти царів, Як збір старий календарів; Що історичні древні звуки Чужі нам стали – хоч спроста З панів ми лізем в tiers-étât3, Хоч вбогі будуть наші внуки, Й ніхто не скаже нам за це Подяки доброї слівце. IXШкода, що ми свої доходи Чужим довірили рукам, В столицю їдем задля моди, Щоб час лиш марнувати там; Що не живем сім’єю, спільно, В достатку, в радості, привільно До смерті близ могил рідні У маєтковій тишині, Де в нашім теремі закритім Трава пустельна поросла; Що геральдичний лев осла Жахається, бо той копитом Його демократичним б’є: Так віку дух вершить своє! XТому-то, риючись в архіві, Я розібрав у вільний час Весь родовід героя, в сиві Віки заглянувши для вас, Мої нащадки, все повідав... Єзерський сам же твердо відав, Що дід його – великий муж, Що мав п’ятнадцять тисяч душ, А батькові із них дісталась Частина восьма – та й вона Була закладена сповна, В ломбарді потім продавалась... А сам він жалуванням жив І регістратором служив. XIСпитає з усмішкою злою Мене, поета, критик мій: «Ото принадного героя Обрали ви! Хто він такий?» – А що? Колезький регістратор. Який ви строгий літератор! Співать про нього – чом би й ні, Бо він сусід і друг мені. Державін про своїх сусідів, Про смерть Мещерського писав; Співець Феліци прославляв Весілля, розкіш їх обідів, Їх похорони оспівав І світу цим не стурбував. XIIПоміж Державіним і мною Різниця, скажуть, не проста, І відокремлена стіною Від злопотвори красота, І князь Мещерський був сенатор, А не колезький регістратор, Тож краще хай бере поет Високий славити предмет; Нема, до того ж, переводу Героям справжнім; досить їх Серед сучасників моїх; То чи не з того ж я приходу? Чи поміж друзів багатьох Нема великих двох чи трьох? XIIIДля чого вітер у ярузі Кружляє листом, пил мете, Коли судно на виднокрузі Його дихання в морі жде? Чому од гір, повз веж руїни, Важкий орел із неба лине, Летить на пень? Спитай його. Чому закохана в свого Арапа юна Дездемона, Неначе місяць в ночі млу? Тому, що вітру і орлу, І серцю дів нема закона. Гордись, поет: ти вільний теж, Тобі також немає меж. XIVДумками повний золотими, Ніяк незбагнений ніким, Перед розпуттями земними Ідеш ти в роздумі своїм. З юрбою ти не ділиш гніву, Ні здивування, ні пориву, Ні сміху того, ні нужди. Дивак гука́: куди? куди? Дорога тут. Та ти не чуєш, Ідеш, куди тебе ведуть Чудесні мрії, в славну путь В натхненні творчому прямуєш, – І плід його вручаєш ти Юрбі, рабині суєти. XVСкажіть: дурниця, а чи bravo, Або ж нічого не кажіть – На тім стою, – бо має право Сусіда мій героєм жить, Цілком він повісті достоїн, Хоч він, звичайно, і не воїн, Не другокласний Дон Жуан, Не циган навіть і не пан, А так собі звичайний тлінний, Яких зустрінеш всюди тьму, Ні по лицю, ні по уму Від нас ні в чому не відмінний, Сумирний досить і простий, А все ж – хлопчина діловий.
1 3 початку (лат.).
2 Відомий любитель старовини. (Прим. Пушкіна). 3 Третій стан, буржуазія (франц.).
|