|
Ліцінію, дивись: учвал на колісниці, Укритий лаврами, в блискучій багряниці, Бундючно сидячи, Ветулій молодий До юрб міських летить по вулиці гучній. Дивись, як перед ним всі спину смирно клонять; Дивись, як ліктори народ нещасний гонять! Сенаторів, красунь, підлесників рої На нього погляди спрямовують свої І ловлять посмішку, його повік тремтіння, Немов проречисте богів благословіння; І сивочолий дід, і діточки малі, – Всі перед ідолом припали до землі: Для них і слід коліс, в багні на бруку видний, Є пам’ятник святий, пошани й честі гідний. Народе Ромула1, скажи, давно ти впав? Хто уярмив тебе і владою скував? Схилились під ярмом прославлені квірити2. Кому ж, о небеса, доводиться служити? Невже Ветулію? Ганьба землі моїй, – Сидить між мудреців цей юний блудодій, Коханець деспота сенатом кволим править, На Рим надів ярмо, вітчизну всю неславить, Ветулій – римлян цар!.. О сором, о часи! Чи відданий на скін ти, всесвіте, еси? Та хто під портиком, своє чоло схиливши, Закутавшись плащем і патерицю звівши, Повз тлум людей спішить похмуро перейти? «Дамете, друже наш, куди прямуєш ти?» – «Мовчу я і дивлюсь, не знаю – де ітиму; Я – рабства ворог злий, іду на віки з Риму». Ліцінію, стривай! Хіба не краще й нам, Вклонившись лагідно фортуні й давнім снам, Старого ціника собі за приклад взяти? З розпусним містом цим простившись, утікати? Тут продається все: закони, честь, права, І консул, і трибун, і красота жива. Нехай Гліцерія, струнка красуня наша, Що спільна є для всіх, мов для кружляння чаша, Для інших неуків свої тенета в’є! Не личить слабкість нам, коли вже й зморшки є; Бундючній юності облишмо гри веселі: Хай безсоромний Кліт3, слуга вельмож Корнелій4 Гендлюють підлістю й з нахабством гультяїв Повзуть од панських брам до брам багатіїв! Я серцем римлянин; несу в душі свободу; В мені не гине дух великого народу; Ліцінію, ходім якдалі від турбот, Безумних мудреців, оманливих красот, І, долі заздрої зневаживши удари, В село перенесім батьків священні лари!5 Там в холодку дібров, на березі морськім, Знайти неважко нам тихенький, світлий дім, Де, більш не боячись народного свавілля, Під старість в самоті зазнаємо дозвілля, І там, замешкавши в спокійному кутку, При дубі, що горить в огненнім коминку, Згадавши давнину за предківським фіалом, Свій дух я розпалю жорстоким Ювеналом6, В сатирі праведній змалюю кривду й лжу, Звичаї цих віків нащадкам покажу. О Риме, краю зла, розпусти, лиха й чвари! Прийде жахливий день, день помсти і покари. Я бачу величі суворої кінець: Паде, паде у прах твій світовий вінець. Народи молоді, сини боїв звитяжних, На тебе піднесуть мечі в руках одважних, І перейдуть моря, здолають пасма гір, На тебе зринувши, мов закипілий вир. Загине Рим, – і тьма на нього тяжко ляже, І мандрівник смутний задумливо прокаже, Похмуро дивлячись на камені руїн: «В свободі Рим зростав, а в рабстві згинув він».
1 Ромул – за легендою був засновником Рима.
2 Квірити – так називали римських громадян, не воїнів. 3 Кліт – один з полководців А. Македонського, був забитий Македонським під час бенкету. 4 Корнелій Нерон – стародавній римський історик. 5 Лари – в стародавньому Римі родинні святині. 6 Ювенал – латинський поет-сатирик I-II віку.
|