I


Чотиристопний ямб набрид мені:
Ним кожен пише. Хлопчакам в забаву
Пора б його лишить. У давні дні
Я вже хотів узятись за октаву.
А й справді-бо: для мене не страшні
Співзвуч потроєння. Пущусь на славу!
Зі мною рими запросто живуть;
Дві прийдуть якось, третю приведуть.

II


Щоб вільний шлях відкрити перед ними.
Дієслова я їм дозволю вжить...
Ви знаєте, що дієслівні рими
Не до вподоби нам. Чому? – скажіть!
Шіхматов так писав богохранимий,
Вживати їх і в мене давня хіть.
І так у нас не дуже щедра мова, –
Навіщо ж нам цуратись дієслова?

III


Не буду їх я згорда бракувать,
Як рекрутів, що мають ганджі й вади.
Або як коней, за погану стать, –
Прислівників і злучників заради;
З дрібного наброду вербую рать,
Нам треба рим; все зберегти я радий,
Хоч весь словник; що слово, то й солдат.
Всі в стрій придатні: в нас бо не парад.

IV


Ну, чоловічі і жіночі рими!
Благословившись, спробуймо: рушай!
Рівняйся, в ногу, й лавами стрункими
По троє в ряд в октаву заїжджай!
Не бійтеся, не надто вже грізні ми,
Тримайсь вільніш і тільки не здавай,
А там потроху звикнем, слава богу,
І на широку виїдем дорогу.

V


Як любо віршів шереги вести
Під цифрами, в порядку, стрій за строєм,
Не дозволять убік їм одійти,
Як війську, в пух розсипаному боєм!
В пошані кожен склад тут має йти,
Тут виглядає кожен вірш героєм;
Поет же... З ким цей порівняти стан?
Він – сам Наполеон чи Тамерлан.

VI


Спочиньмо трошечки на цьому слові.
Що? Припинити чи пустить на пе?
Люблю ділить рядки п’ятистопові
Цезурою, інакше-бо сліпе
Веде нас око на стежки тернові,
І хоч сиджу тепер на канапе,
Здається, ніби у тряскому возі
Я по грудках на мерзлій мчу дорозі.

VII


Що за біда? Не пішки ж все гулять
По невському граніту, чи на балі
Лощить паркет, або конем гасать
В киргизькому степу. Подамся ж далі
Від станції до станції чвалать
За прикладом того оригінала,
Що, не годуючи, на рисаку
З Москви приїхав на Неву-ріку.

VIII


Ну, вже й рисак! Парнаський іноходець
Не обжене його. Старий Пегас
Беззубим став. Ним виритий колодязь
Усох давно. У кропиві Парнас;
В відставці Феб живе, а хороводець
Стареньких муз уже не вабить нас.
І табір свій з класичних верховинок
Перенесли ми на торговий ринок.

IX


Усядься, музо; рученьки прийми,
Під лавку ніжки! Не пустуй, небого!
Тепер почнім. – Вже років до восьми
Тому, жила собі старенька, вбога
Вдова з дочкою. Перед ворітьми
Покровської, де будка, дим з старого
Домка їх вився. Й зараз ув очах
Їх ганок, три вікна, похилий дах.

X


Три дні тому, в годині вечоровій,
Туди ходив з знайомим я одним.
Хатини вже нема. Триповерховий
Замісто неї збудували дім.
Згадав стареньку я, дочку, розмови
Із ними під віконцем розписним,
І дні пори моєї молодої,
І думав: чи живі ж вони обоє?

XI


І посмутнів я; на високий дім
Я скоса поглядав. Якби в ту пору
Його вогнем оповило лихим,
То для мого озлобленого зору
Було б приємно. Серце сном чудним
Буває сповнене, і без розбору
Думки рояться нам, коли самі
Чи вдвох з товаришем блукаєм ми.

XII


Тоді блажен, хто твердо словом править
І держить мисль на прив’язі свою,
Хто присипляє в серці або давить
З сичанням там притаєну змію;
Хто ж балакун, тих поголос уславить
Як виродків... Я води Лети п’ю,
Бо лікар заказав мені смутливість:
Облишмо це – зробіть таку вже милість!

XIII


Старенька (бачив лиця я такі
Не раз в картинах Рембрандта) носила
Чепець та окуляри. А з дочки
Була, їй-право, дівчина премила:
Ніч темна – очі, брови, як шнурки,
Сама ж, немов голубка – ніжна й біла;
І мала смак освічений. Вона
Вже прочитала твори Еміна,

XIV


Уміла також на гітарі грати,
Співати «Стонет сизый голубок»
І «Выйду ль я», й старішої згадати,
Що восени, – за самовар гурток
Зібравши, чи взимі, у теплій хаті,
Або весною, вибігши в лісок, –
Співає сумовито руська діва,
Як музи наші, тужна і журлива.

XV


Фігурно чи буквально: всі в одно,
Від ямщика до першого поета,
Ведем сумної. На Русі давно
Не пісня – тужний зойк. Ясна прикмета!
Заводим за здоров’я, а воно
Зійде на завпокій. Журби тенета
Смутять нам муз гармонію і дів,
Та до вподоби нам їх журний спів.

XVI


Параша (звалась так красуня наша)
Уміла прати, гладить, шить, плести:
Всім господарила сама Параша,
Доручено й рахунки їй вести,
При ній варилася гречана каша
(Допомагала їй цей труд нести
Стара Феклуша, куховарка вправна,
Дарма що без смаку й оглухла здавна).

XVII


Удень, було, матуся під вікном,
Панчохи мирно в’яжучи, сиділа,
А вечорами за малим столом
Розкладувала карти й ворожила.
Дочка ж надворі, в домі і кругом –
Встигала скрізь, лиш плаття миготіло, –
Чи хто ішов чи їхав хто, вона
Всіх (стать зірка!) вже бачила з вікна.

XVIII


Віконниці зимою досить рано
В них зачиняли, влітку ж – довидна
Скрізь порозчинено. Бліда Діана
Дивилася ще довго до вікна
Дівочого (ні одного романа
Нема без того, це – не новина!).
Хропла давно вже матінка бувало,
Дочка ж усе на місяць поглядала

XIX


І слухала десь на даху котів
Нявчання – знак побачення нескромний,
Чи варти поклик, дзвони дзигарів,
Та й тільки. Ніч у затишній Коломні
На диво тиха. Рідко де з домів
Майне дві тіні. Серце діві томній
Було можливо чути, як воно
Колотиться в напруге полотно.

XX


І влітку, і зимою щонеділі
В Покровській церкві бачили вдову, –
З дочкою вдвох у лівому приділі
Вони ставали спереду. Живу
Тепер не там я, та не раз у милі
Місця, в Коломну думкою пливу
І слухаю в неділю у Покрови
Відправи руські – ранні й вечорові.

XXI


Туди вчащала поїздом бучним
Графиня... (не згадаю, як і звали) –
Багата, молода; у дорогім
Убранні пишно входила, – стояла
й молилась гордо (гордість перед ким!).
Не без гріха, весь час і я бувало
На неї задивлявсь. Парашин стрій
Здавався ще убогішим при ній.

XXII


Графиня часом погляд свій вельможний
Спиняла на Параші. Але та
В сумирності молилася побожній,
Уся – покора й ніжна простота,
Заглиблена у мрії нетривожні;
Графині ж тільки власна красота
Була в думках, сувора й гордовита,
У чари мод принадливо повита.

XXIII


Вітрець пихи від неї повівав.
Та в цім її холоднім ідеалі
Виразно повість іншу я читав –
Покори в скаргах, довгої печалі...
То їх я думкою перебігав,
То лиш вони мій погляд привертали...
Графиня ж цього знати не могла
І, мабуть, в список жертв мене внесла.

XXIV


Вона страждала, хоч була прекрасна
І молода, хоч бігла доля їй
В розкошуванні, хоч фортуна власна
Годила їй, хоч мода запашний
Курила фіміам, – вона нещасна.
Стократ від неї в простоті своїй
Була щасливіша моя Параша,
Нова, читачу мій, знайома ваша.

XXV


На гребні роговім змія-коса,
Мов змійки, кучері з-над вушок русі, .
Косинка навхрест чи вузлом звиса,
Та воскові на тонкій шиї буси –
Оце і вся оздоб її краса.
Проте стрункі гвардійці чорновусі
Все ж їздили біля її вікна –
І без оздоб їх вабила вона.

XXVI


Чи хтось припав до серця городянці, .
А чи до всіх байдужою була
Вона, – побачимо. І вдень, і вранці
Вона собі то шила, то пекла,
Не думаючи про Париж, про танці,
Про царський двір (хоч при дворі жила
Її двоюрідна сестриця, Вєра
Івановна, дружина гоф-фур’єра).

XXVII


Сумна набігла раптом новина:
Вернувшись раз із бані, куховарка
Заслабла. Надаремно їй вина
Давали, й чаю, й м’ятної припарки,
І оцту. Саме під Різдво вона
Вночі померла. Бідної пекарки
Як не бувало. Того ж дня прийшли
Й труну її на Охту одвезли.

XXVIII


У дому всі за нею шкодували,
Найбільш – кіт Васька. Та вдова моя
Подумала, що два, три дні – не далі –
Живуть без куховарки, що своя
Трапеза не залежить від печалі.
Дочку покликала: «Парасю!» – «Я!»
– «Де б куховарку взяти? Розпитай-но
В сусід. Шукай дешевшої, звичайно».

XXIX


– «Спитаю, матінко». Й пішла кудись,
Закутавшись (було в зимі суворій,
І сніг скрипів, і сяйвом розлились
По небі синьому морозні зорі).
Вдова все ждала, хоч давно плелись
Їй сном думки старечі. В пізні пори
Дочка до неї тихо увійшла
І мовить: «Ось я наймичку знайшла».

XXX


За нею слідом дівчина незнана,
В одежині короткій повстяній,
Ставна на зріст, з обличчя непогана,
Ввійшла, вклонилась низько, одяг свій
Мнучи, стоїть в кутку, біля дивана.
«Що ж візьмеш ти?» – Звернувшись, мовить їй
Старенька. – «Все, що буде вам завгодно, –
Відказує вона: – на все я згодна»...

XXXI


Тій відповідь сподобалась. – «Як звуть?» –
«Та Мавра». – «Ну, живи, Мавруню, з нами.
Ти молода, але розумна будь –
Гони мужчин. Служила їв нас роками
Покійниця, та на непевну путь
Ні разу не хитнулася без тями.
Вмій догодить мені й дочці моїй,
Ретельна будь, прилічувать не смій».

XXXII


Минає день і два. Не видно діла
Із куховарки: те перепекла,
Те недосмажила, пересолила;
Перевернула мисник, повен скла;
Посадять шити – голку загубила,
На лайку – хоч би оком повела;
У всьому знає тільки зіпсувати,
Параша й ради не могла їй дати.

XXXIII


В неділю вранці мати і дочка
Пішли до церкви. Дома залишили
Маврушу: бачте, спухла їй щока,
І зуби в неї цілу ніч боліли;
А що спекти хотіла пиріжка,
То мала в ступці натовкти ванілі.
Пішли без неї. На вдову відтак
У церкві враз находить переляк.

XXXIV


Вона подумала: «З якої ласки
Так заманулось Мавроньці пекти?
Чи не кортить їй часом – без опаски
Нас обікрасти й нишком утекти?
Були б мені упам’ятку запаски
В обнову к святу! Боже, захисти!»
В таких думках старенька умлівала,
Не витерпіла врешті і сказала:

XXXV


«Постій сама, Параню, я піду
Додому, – щось так моторошно стало».
Тій дивно: мати зблідла на виду,
Біжить, і з паперті ледь-ледь не впала.
Старенькій серце, мовби на біду,
Колотиться. Якось дошкандибала,
Ввійшла до кухні – наймички нема,
Ступила далі – й стала як німа.

XXXVI


Поважно, перед дзеркалом, в покої
Мавруша брилась. Що ж моя вдова?
«Ах, ах!» – і впала. Халепи такої
Не ждавши, наймичка не добрива
Лиця і просто з мильною щокою,
Лиш затулившись краєм рукава,
Через стареньку без поваги плиг,
І всіх по вулиці збиває з ніг.

XXXVII


Відправа одійшла; біжить Параша –
«Що, матінко?» – «Ах, Пашенько моя!
Маврушка...» – «Що їй, що?» – «Служниця наша...
Ніяк і досі не отямлюсь я...
З люстерком... вся у милі»... – «Воля ваша,
Нічого не збагну я до пуття;
Та де ж Мавруша?» – «Ах, вона розбійник!
Вона тут брилась... наче мій покійник!»

XXXVIII


Чи Паша зашарілась хоч на мить,
Вже не скажу; але не чути й нині
Про Мавру; ані шкоди наробить
Не встигла, ні копійки в господині
За службу не взяла. Хто заступить
Маврушу взявся молодій дівчині
Й старенькій удові? Не знаю я.
Та й оповідь кінчається моя.

XXXIX


– «Оце й усе? Жартуєте!» – «їй-богу».
– «Так от куди октави нас вели!
Навіщо ж ви зняли таку тривогу,
Скликали рать і з похвальбою йшли?
Завидливу ж обрали ви дорогу!
Невже предметів інших не знайшли?
Чи хоч нема науки в цім якої?»
– «Та ні... чи є: хвилиночку спокою...

XL


Мораль тут ось яка: на погляд мій,
Без грошей наймички не слід наймати;
Хто народивсь мужчиною – не смій
Спідниці ти даремно одягати,
Бо прийде час однаково і в ній
До бритви вдатись, а її вживати
Не дамська справа... От і вся, на жаль.
Оповідання нашого мораль».
Борис Тен?