Три дівиці край вікна Пряли пізно-допізна. «Щоб як я була цариця, – Каже так одна дівиця, – Я б закликала весь світ На гучний бенкет-обід». – «Щоб як я була цариця, – Каже тут її сестриця, – То на весь би світ одна Я наткала полотна». – «Щоб як я була цариця, – Третя мовила сестриця, – Я б для любого царя Народила лицаря». Тільки вспіла це промовить, Двері рип! – бровами бровить І в світлицю входить цар, Краю того володар. Поки шла річ тісним колом, Він стояв за частоколом; Річ останньої б, сказать, В його серці стала грать. «Здрастуй, красная дівиця, – Каже цар їй, – будь цариця І роди ти від царя На вересень лицаря. Ви ж, голубоньки-сестриці, Забирайтесь із світлиці. Проводжайте ік двору І мене, й свою сестру: Ткать ти будеш взори гарні, Ти ж варити на поварні». Цар тут вийшов. Всі на плац – Та й пустились у палац. Цар не дуже тут збирався: Той же вечір обвінчався. Сів до столу цар Салтан – Ще й царицю взяв за стан; Потім на ліжниці – гості – Та на ті слоново-кості – Положили їх обох – Та й нехай собі удвох. Куховарка в кухні злиться, Злобній ткалі не сидиться – Раді б заховать в труну Государеву жону. А цариця, до останку Сповнюючи обіцянку, З тої ж ночі понесла. Тож якраз війна була. Цар Салтан жону лишає, Па свого коня сідає, Тут їй каже: «Ну, прощай, Ворожи собо, – це знай!» І в той час, як за державу Він війну веде криваву, І знайшовсь у неї син, Прехороший син в аршин, Над дитиною цариця, Як над орленям орлиця; Шле з листом вона гінця, Щоб потішити отця. Куховарка ж, ткаля-пряха, А ще й Бабариха-сваха Хочуть смерті їй, кінця, – Перейняли посланця; Шлють самі ж гінця другого, Щоб сказав немало-много: «У цариці ізнайшлось Не дочка, не син, а щось; І не мишка, й не лошатко, А таке собі звірятко». Як почув те цар-отець, Що сказав йому гонець, В гніві він почав чудачить, А гінця повісить рачить; Та – пом’якшав на цей раз, Дав гінцю такий наказ: «Ждать, коли я повернуся, По закону розберуся». Посланець помчав як був, – І нарешті він прибув. Куховарка ж, ткаля-пряха, А ще й Бабариха-сваха, Обсідаючи кругом, Споюють гінця вином, Другий лист кладуть в торбину, Лист про царськую родину – І привіз гонець в’юнкий Той же день наказ такий: «Цар велить своїм боярам, Часу щоб не гаять даром, І царицю і приплод В бочці кинуть в прірву вод». Що робить? Бояри, вставши, Про царя сумне сказавши Й про царицю молоду, В спальню йшли, їй до ладу Об’явили царську волю – Їй і сину люту долю, Прочитали всім наказ І царицю той же час В бочку з сином посадили, Усмолили, покотили І пустили в Окіян – Так сказав же цар Салтан. Зорі неба в блискотінні, Хвилі моря в плюскотінні; Хмара небо запина, Бочка в хвилях порина. Наче бідна та вдовиця, Плаче, тужить в ній цариця; А дитя собі – пусте! – Все росте та все росте! День минув – у зойк цариця... А дитя благать спішиться: «Ой ти хвиле та хвильна! Ти шумлива і хлюпна; Плинеш ти, куди захочеш, Ти морське каміння точиш, Заливаєш береги, Гониш кораблі в круги – Не топи ти нас, не кидай, Та на тихий берег видай!» І послухалась хлюпна: В берег хлюпнула вона, Бочку винесла легенько І відплинула тихенько. Порятунок їм прийшов, Бо ж почули землю знов. Тільки ж хто їх з бочки вийме? Бог невже мольбу не прийме? Сип на ніжки твердо став, Дна голівкою дістав, Сил набравсь, давай давити: «Нам віконце б тут зробити, – Піп сказав. – Ану, ще раз!» – Вибив дно й звільнився враз. Мати й син тепер на волі; Бачать он горбок у полі; Море синєє кругом, Дуб зелений над горбком. Син подумав: ой, безхлібно... Повечерять все ж потрібно. Ламле він у дуба сук І в тугий згинає лук, Од хреста шнурок знімає І на лука натягає, Камишину взяв малу, Загострив її в стрілу Й бережиною подався, Може б, дикий птах попався. К морю він підходить ось, Чути, мовби стогне хтось... Певно, десь не тихе море; Дивиться – такеє горе: Там лебідка потопа, А вгорі шуліка гра; Та сердешна поринає, Воду в бризки розбиває... Той вже й кігті розпустив, Дзьоб кривавий нагострив... Саме ж тут стріла зашла, Шию хижаку прошила – Аж пішов по морю гук. Опустив царевич лук; Дивиться: шуліка тоне, Стогне голосом, холоне, А лебідка виплива Та шуліку добива, Б’є крилом, аж нурт нуртує, Хижакові смерть готує – І царевичу після Тут по-людськи промовля: «Ти царевич, мій збавитель, Мій могутній визволитель, Ти зробив добро мені, Сам не їстимеш три дні, Бо стріла упала в море; Це ще горе – та не горе. Я віддячуся добром, Прислужусь тобі кругом: Визволив ти не лебідку, А дівицю-красновидку; Не шуліку ти убив, Чаклуна із світу звів. Що зробив ти – дяки годно: Знайдеш ти мене де вгодно. А тепер назад вертай, Не сумуй і спать лягай». Полетіла лебідь-птиця, А царевич і цариця День прожили без шматка Та й лягли натощака. Ось пройшли видіння ночі; Вранці він розплющив очі І побачив – світку мій! – Город кріпкий, кам’яний, Стіни зверху вирізнії, Глянь: церкви стоять ряснії, Сяють там і там вгорі І святі монастирі. Він скоріш царицю будить; Мати: «Ах!» – «Не те ще буде! Відчуваю, – син гука, – Це лебідчина рука». Мати й син ідуть у місто. Дзвони бамкають врочисто, Срібний, дужий передзвін Їх стріча з усіх сторін: Люд біжить по всіх дорогах, Хор церковний славить бога; У каретах золотих Пишний двір стрічає їх; Всі стрічають, величають І царевича вінчають Найвеличнішим званням: Будь, сказали, князем нам. Отже, з дозволу цариці Близ своєї, близ столиці Він зійшов на княжий трон І нарікся: князь Гвідон. Вітер морем та й гасає, Він кораблик підганяє, А корабличок біжить, Ще й вітрилами дрижить. Мореплавці зчудувались Та на палубі зібрались, Острівець знайомий їм, Тільки ж диво стало з ним: Город виріс злотоглавий, Пристань, а на ній застави, Б’ють гармати – то наказ: Тут причалити якраз. Ось причалилися гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їсти їм дає і пить, Ще й питає: «Ну, кажіть, Чим ви, гості, торг ведете І в які краї пливете?» Мореплавці ув одвіт: «Ми об’їхали весь світ, Дальні землі об’їжджали, Білий собіль торгували; А тепер чимдуж назад На схід сонця, не на спад, – Біля острова Буяна, До славетного Салтана...» Князь промовив їм тоді: «Ну, щасливої путі Водами та й Окіяна До славетного Салтана; Уклоняйтеся йому». Гості рушили... Чому ж Князь так журиться й зітхає, Біг їх дальній проводжає?.. Гульк: лебідочка пливе, Князя кличе та зове: «Здрастуй, князю мій прегарний! Щось ти наче день той хмарний. П’єш печаль свою й чужу, Говори – я поможу». – «Сум бере мене ще й туга, День і ніч – не ця, то друга. Молодця ти відсвіжи – Мені батька покажи». Тут лебідка: «Ось в чім горе! Ну, послухай: хочеш в море Полетіть за кораблем? Стань же, князю, комарем». Тут вона махнула крильно, Розплескала воду хвильно Й геть усього-усього Вмить оббризкала його. Став малим він, наче цятка, Миттю виросли крилятка, Запищав – і комарем Полетів за кораблем, Наздогнав і опустився – І в шпариночку забився. Вітер весело шумить, Судно весело біжить Біля острова Буяна, До славетного Салтана. Судно в хвилях понеслось – І країна вже – ось-ось. От причалилися гості; Цар Салтан їх кличе в гості, І в палати золоті І комар наш полетів. Бачить: в золоті-короні Цар Салтан сидить на троні, Похилився, хмарний став, Невеселе щось згадав; Куховарка, ткаля-пряха Та ще й Бабариха-сваха – Ці – біля царевих ніг – Хитро дивляться на всіх. Цар Салтан гостей саджає За свій стіл – і так питає: «Гей ви, гості, нумо ж пить, Де ви їздили, скажіть, Бідні там чи то все ситі? І які дива на світі?» Мореплавці ув одвіт: «Ми об’їздили весь світ; Там усі здорові й ситі, А дива такії в світі: Був на морі острівок, Там на ньому ріс дубок, Острів той був мертво-дикий, Дикий, мертвий, невеликий; А тепер на ньому плац, Город новий ще й палац, З теремами та садами, Навстіж злотоглаві брами, А сидить в нім князь Гвідон; Він тебе вітає й трон». Цар Салтан дивує чуду: «Якщо жив-здоров я буду, Подивлюсь на острівок, На Гвідона теремок». Куховарка ж, ткаля-пряха Та ще й Бабариха-сваха Все гадають: як зробить, Щоб царя відтворить. Куховарка й каже: «Нені! Що за бабські теревені: Бачте, десь там острівок, Город там, де був дубок! Знайте, ось яка цяцянка: Під ялинкою білянка, Білка та співа пісень, Їсть горішки цілий день, Та горішки не простії, Всі шкарлупки золотії, Смарагдовеє зерно; От вам чудо – ось воно!» З чуда цар Салтан дивує, А комар дзижчить-лютує, Приловчився, приладнавсь І у праве око вп’явсь Куховарці. Та скривилась Та й більмастою зробилась. Слуги, сваха та сестра Марне ловлять комара. «Вікна, вікна не забудьте! Почекай! Тихіше будьте!» А тим часом під цей крик Паш комар у море втік. Князь над синім морем ходить, Од води очей не зводить; Гульк: лебідочка пливе, Князя кличе та зове: «Здрастуй, князю мій прегарний! Щось ти наче день той хмарний. П’єш печаль свою й чужу, Говори – я поможу». Князь Гвідон їй як до друга: «Сум бере мене ще й туга; Диво дивне в світі є, Тільки ж жаль, що не моє: Під ялинкою білянка, Все це правда, не цяцянка – Білка ця співа пісень, Їсть горішки цілий день, А горішки не простії, Всі шкарлупки золотії, Смарагдовеє зерно... Може, все брехня воно?» А лебідка й каже: «Диво Є таке. Народ правдиво Про це чудо каже скрізь; Так що, князю, не журись; Я ж дружу з тобою дуже – Прислужусь тобі, мій друже». Ось додому князь спішить, А душа його дзвенить; Він ступа на двір широкий – * Зирк: ялинка превисока, Білка там співа при всіх, Золотий гризе горіх, Ізмарагд вона виймає, А шкарлупку одбиває, Рівно купки кладе вмить І співає ще й свистить При чесній усій громаді: Що в саду та в винограді. «От спасибі! – каже князь. – Що то я надивувавсь! Хай тобі, лебідко мила, Помагає божа сила!» Про цю білку князь подбав: Дім з кришталю збудував. Що й поставив вартового І дика – а той щоб строго Всі горішки рахував, Про казну князівську дбав. Вітер морем та й гасає, Він кораблик підганяє; А корабличок біжить Що й вітрилами дрижить. Острів мимо пропливає, Місто бані підіймає: Б’ють гармати – то наказ, Щоб причалити якраз. Ось причалилися гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їсти їм дає і пить, Ще й питає: «Ну, кажіть, Чим ви, гості, торг ведете І в які краї пливете?» Мореплавці ув одвіт: «Ми об’їхали весь світ, Торгували лошаками, Все донськими жеребцями, А тепер чимдуж назад На схід сонця, не на спад, – Біля острова Буяна До славетного Салтана». Князь промовив їм тоді: «Ну, щасливої путі Водами та й Окіяна До славетного Салтана; Та скажіть же, що Гвідон І царя вітає, й трон». Гості князеві вклонились, На кораблик знов усілись. Князь на берег – аж пливе Вже лебідочка й зове. Серце князя проквиляє, Так і кличе-викликає... Тут ізнов вона його Геть оббризкала всього: Став він мухою – і сміло У повітря знявсь на крилах, На кораблик опустивсь – І в шпариночку забивсь. Вітер весело шумить, Судно весело біжить Біля острова Буяна, До славетного Салтана, Судно в хвилях понеслось – І країна вже – ось-ось; Ось причалилися гості; Цар Салтан їх кличе в гості, І в палати золоті Князь наш мухою влетів. Бачить: в золоті-короні Цар Салтан сидить на троні, Похилився, хмарний став, Невеселе щось згадав. Куховарка, ткаля-пряха Та ще й Бабариха-сваха – Ці – біля царевих ніг – Люто дивляться на всіх. Цар Салтан гостей саджає За свій стіл – і так питає: «Гей ви, гості, нумо ж пить, До ви їздили, скажіть, Бідні там чи то все ситі? – які дива на світі?» Мореплавці ув одвіт: «Ми об’їздили весь світ; Там усі здорові й ситі; А дива такії в світі: Єсть на морі острівок, Там на ньому городок З теремами та садами, Навстіж злотоглаві брами; Є там білка, що при всіх Золотий гризе горіх В кришталевому домочку Під ялиною в садочку! Білка та співа пісень, Їсть горішки цілий день, Та горішки не простії, Всі шкарлупки золотії, Смарагдовеє зерно; Стережуть її вікно, Ісмарагд згрібають в кучі, Дяк керує балакучий: Нуте ж, нуте ж, ну да гей, Задля білки та людей; Із шкарлупи ллють червінці, В світ пускають злотодзвінці; Там згинають ізмарагд, Бачиш сам, який там лад; Люд на острові багатий, Хат нема, одні палати; А сидить в нім князь Гвідон; Він тебе вітає й трон». Цар Салтан дивує чуду: «Якщо жив-здоров я буду, Подивлюсь на острівок, На Гвідона теремок». Куховарка ж, ткаля-пряха Та що й Бабариха-сваха Знов гадають: як зробить, Щоб царя одговорить. Ткаля хитро усміхнулась, До Салтана повернулась: «Що ж тут дивного? Ну, ось! Десь білянка їсть там щось, Ізмарагди загрібає, Щире золото кидає, Ще й пісні співа вона... Це для нас – не дивина. В світі є дива дивніші: Море хвилі розколише, Закипить все навкруги Й понесе на береги, Хвиля вдарить та й одплине, Залишиться мов єдине – Тридцять – тридцять та ще й три – Тридцять три, все лицарі, Молодисто-молодії, Все відважні, буйнодії, Кожен лицар-яснозор, З ними теж і Чорномор. Це ось диво – справді диво, Як казати справедливо!» Гості мовчки всі сидять: Що нечемі цій казать? З чуда цар Салтан дивує, А Гвідон дзижчить-лютує... Приловчився, приладнавсь І у ліве око вп’явсь Власній тітці. Та скривилась, Вмить більмастою зробилась. Всі кричать: «Лови, лови, Та души його, дави... Вікна, вікна не забудьте! Почекай! Тихіше будьте! Ви глядіть...» А князь під крик Крізь вікно за море втік! Князь над синім морем ходить, Од води очей не зводить; Гульк: лебідочка пливе, Князя кличе та зове: «Здрастуй, князю мій прегарний! Щось ти, наче день той хмарний. П’єш печаль свою й чужу, Говори – я поможу». – «Сум бере мене ще й туга День і ніч й не ця, то друга. Диво дивно в світі є, Тільки ж жаль, що не моє». – «А яке? – кажи скоріше!» – «Десь там хвилі розколише Окіян – все навкруги Понесе на береги, Хвиля вдарить та й одплине, Залишиться мов єдине – Тридцять – тридцять та ще й три – Тридцять три, всі лицарі, Молодисто-молодії, Все відважні, буйнодії, Кожен лицар-яснозор, Я ними теж і Чорномор». А лебідка й каже: «Чуєш? То від цього ти сумуєш? Не сумуй, душо моя, Це ж бо диво знаю я. Лицарі, тобі не знані, – Це брати мої кохані. Не сумуй, додому йди І братів у гості жди». Князь пішов, забувши горе, Сів на вежу і на море Став дивитись; море враз Колихнулося в цей час, Хвилі в морі закипіли І на березі лишили В латах срібних тридцять три – Тридцять три – все лицарі, Йдуть із хвиль вони по двоє, На чолі ж їх – сивизною Сяє дядько Чорномор, – Як вони всі – яснозор. З вежі князь Гвідон збігає, Дорогих гостей вітає; Гей, спішить до моря всяк; Чорномор же каже так: «Нас лебідка та й послала, Нам щоденно наказала Варту добру тут нести, Славне місто берегти. То ж ми будемо віднині Тут, на березі, щоднини З хвиль виходити морських Поблизу стін городських... Час уже нам бути в морі, Тісно нам в земнім просторі, Душно в царстві хмар і мли». І у хвилю всі пішли. Вітер морем та й гасає, Він кораблик підганяє; А корабличок біжить Ще й вітрилами дрижить – Острів мимо пропливає, Город брами підіймає; Б’ють гармати – то наказ: Щоб причалити якраз. Ось причалилися гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їсти їм дає і пить, Ще й питає: «Ну, кажіть, Чим ви, гості, торг ведете? І в які краї пливете?» Мореплавці ув одвіт: «Ми об’їхали весь світ; Гостру крицю продавали, Щире срібло-злото мали, А тепер чимдуж назад На схід сонця, не на спад, – Біля острова Буяна, До славетного Салтана». Князь промовив їм тоді: «Ну, щасливої путі Водами та й Окіяна До славетного Салтана. Та скажіть же, що Гвідон І царя вітає, й трон». Гості князеві вклонились, На кораблик знов усілись. Князь на берег – аж пливе Вже лебідочка й зове. Серце князя проквиляє, Так і кличе-викликає... Тут ізнов вона його Геть оббризкала всього. Став малий він, наче цятка, Миттю виросли крилятка, Забринів він – і джмелем Полетів за кораблем, На корму він опустився – І в шпариночку забився. Вітер весело шумить, Судно весело біжить Біля острова Буяна, До славетного Салтана. Судно в хвилях понеслось – І країна вже – ось-ось. От причалилися гості; Цар Салтан їх кличе в гості, І в палати золоті Джміль наш також полетів. Бачить: в золоті-короні Цар Салтан сидить на троні, Похилився, хмарний став, Новоселе щось згадав. Куховарка, ткаля-пряха Та що й Бабариха-сваха Поглядають лихома, Зирять троє чотирма. Цар Салтан гостей саджає Па свій стіл – і так питає: " Гой ви, гості, нумо ж пить, Де ви їздили, скажіть, Відні там чи то все ситі? І які дива на світі?» Мореплавці ув одвіт: «Ми об’їздили весь світ; Там усі здорові й ситі; А дива такії в світі: Єсть на морі острівок, Там на ньому городок, Диво там щодня буває: Море хвилі підіймає, Закипить все навкруги Й понесе на береги, Хвиля вдарить та й одплине, Залишиться мов єдине – Тридцять – тридцять та ще й три – Тридцять три – всі лицарі, Молодисто-молодії, Все відважні, буйнодії, Кожен лицар-яснозор, З ними теж і Чорномор Сяє-грає сивизною І виводить їх по двоє, Щоби варту там нести, Славний город берегти – І та варта чудодійна, І хоробра, і надійна. А сидить там князь Гвідон; Він тебе вітає й трон». Цар Салтан дивує чуду: «Якщо жив-здоров я буду, Подивлюсь на острівок, На Гвідона теремок». Куховарка, ткаля-пряха Нічичирк – лиш тільки сваха Бабариха все: «Овва! Та хіба ж ото дива? Хтось там з моря виринає, Десь там вартою блукає! Та хіба ж ото дива? Все слова, самі слова! В світі є ще краще диво. Ось розказують правдиво: Що за морем та й за тим В теремочку золотім Там живе царівна красна, Та ласкава, та прекрасна! Місяць під косою снить, На чолі зоря горить. А сама струнка – аж гнеться, Зведе брови – не всміхнеться; Голосочок чарівний, Мов поточок весняний. Так розказують правдиво. Це ось диво, справді диво!» Мовчки гості всі сидять: Що бабезі цій казать? З чуда цар Салтан дивує – А Гвідон, хоч і лютує, Хоч себе гедзює: «Вжаль!» – Та калічить бабу жаль: Не, о гуде він, кружеляє – І на ніс уже сідає, Та як вжалить бабу в ніс: Ніс одразу втричі зріс! Знов і знов пішла тривога: «Поможіть! Просю на бога! Парто! Гей! Лови! Лови! Та души його, дави! Вікна, вікна не забудьте! ІІочекай! Тихіше будьте! Ви глядіть...» А джміль під крик Крізь вікно за море втік! Князь над синім морем ходить, Од води очей не зводить; Гульк: лебідочка пливе, Князя кличе та зове: «Здрастуй, князю мій прегарний! Щось ти наче день той хмарний. П’єш печаль свою й чужу, Говори, я поможу». – «Сум бере мене що й туга, Як не ця журба, то друга. Люди женяться, а я – Самотою, без пуття». – «Хто ж вона, ця пишна, дивна, Що кохаєш?» – «Десь царівна Аж за мором та й за тим, В теремочку золотім: Там живе царівна красна, Та ласкава, та прекрасна! Місяць під косою снить, На чолі зоря горить. А сама струнка – аж гнеться, Зведе брови – не всміхнеться; Голосочок срібляний, Мов поточок весняний. Тільки хто зна, мо’, й неправда...» Щось мовчить лебідка-лада. Князь завмер – недобрий знак? А лебідка й каже так: «Так! Така там є дівиця. Та жона – не рукавиця! – Що ні скинуть, не стягнуть, Ні за пояс не заткнуть. Все зробить тобі я рада – Слухай, ось моя порада: Не спіши та не спіши, Щоб не каяться в душі». – «От чим хочеш побожуся, Я умру, як не женюся! Ах, спішить чи не спішить – Так не можу далі жить! Я ладен в годину щасну По царівну по прекрасну Без утоми ніч і день Все іти туди аж ген!..» Тут лебідка: «Що казати? Нащо йти та ще шукати? Знай, прийшла пора твоя, Та царівна є! Це – я!» Тут вона, змахнувши крильно, Полетіла понадхвильно, Сіла-впала за кущем І немов перед дощем Стрепенулась, обтряхнулась – На царівну обернулась: Місяць під косою снить, На чолі зоря горить; А сама струнка – аж гнеться, Зведе брови – не (всміхнеться; Голосочок срібляний, Мов поточок весняний. Князь царівну обіймає, Та до серця пригортає, І до матінки іде, Ще й такую річ веде: «Ой царице, наша славо! Та пробач ти нас ласкаво! Вибрав я жону собі, Доньку любую тобі. Ой, позволь ти нам побратись І подружжям тут назватись! Ти дітей благослови, Нас своїми назови». Мати тут бере ікону, Мовить слово по закону: «Хай вас бог благословить В повнім щасті й згоді жить!» Князь недовго тут збирався, На царівні обвінчався; Стали жити-поживать Та синка собі чекать. Вітер морем та й гасає, Він кораблик підганяє; А корабличок біжить Ще й вітрилами дрижить – Острів мимо пропливає, Город брами підіймає; Б’ють гармати – то наказ, Щоб причалити якраз. Ось причалилися гості, Князь Гвідон їх кличе в гості, Їсти їм дає і пить, Ще й питає: «Ну, кажіть, Чим ви, гості, торг ведете? І в які краї пливете?» Мореплавці ув одвіт: – Ми об’їздили весь світ, Торгували ми недаром Різним краденим товаром; А тепер чимдуж назад На схід сонця, не на спад, – Біля острова Вуяна, До славетного Салтана». Князь промовив їм тоді: «ІІу, щасливої путі Водами та й Окіяна До славетного Салтана; Нагадайте лиш йому, Государеві свойму: Він у гості обіцявся, Тільки й досі не зібрався – Я його вітаю й трон». Гості в путь, а князь Гвідон Порішив не мандрувати, Щоб дружини не лишати. Вітер весело шумить, Судно весело біжить Біля острова Буяна, До славетного Салтана, Судно в хвилях понеслось – І країна вже – ось-ось. От причалилися гості; Цар Салтан їх кличе в гості. Бачать: трон! І цар на нім, Наче в сяйві золотім. Куховарка ж, ткаля-пряха Та ще й Бабариха-сваха Поглядають лихома, Зирять троє чотирма. Цар Салтан гостей саджає За свій стіл – і так питає: «Гей ви, гості, нумо ж пить, Де ви їздили, скажіть, Бідні там чи то все ситі? І які дива на світі?» Мореплавці ув одвіт: «Ми об’їхали весь світ; Там усі здорові й ситі; А дива такії в світі: Єсть на морі острівок, Там на ньому городок, З теремами та садами, Навстіж злотоглаві брами; Є там білка, що при всіх Золотий гризе горіх В кришталевому домочку Під ялиною в садочку! Білка та співа пісень, Їсть горішки цілий день, Та горішки не простії, Всі шкарлупки золотії, Смарагдовеє зерно; Стережуть її вікно. Є там диво ще й дивніше: Море хвилі розколише, Закипить все навкруги Й понесе на береги, Хвиля вдарить та й одплине, Залишиться мов єдине – Тридцять – тридцять та ще й три – Тридцять три, всі лицарі, Молодисто-молодії, Все відважні, буйнодії, Кожен лицар-яснозор, З ними теж і Чорномор. І та варта чудодійна, І хоробра, і надійна. А у князя є жона – На весь світ така одна: Бо вона – царівна красна, Та ласкава, та прекрасна; Місяць під косою снить, На чолі зоря горить. Князь Гвідон у місті править, Люд Гвідона щиро славить; Князь прислав тобі уклін, Тільки докоряє він: Щось ти в гості обіцявся, Тільки й досі не зібрався». Цар не витерпів – і от Лаштувать велить він флот. Куховарка, ткаля-пряхи Та ще й Бабариха-сваха Змов гадають: як зробить, Щоб царя одговорить. Та Салтан вже загорівся, На жінок цих розізлився: «Що ж я? Цар чи молодик? Ой, розніваюсь навік! Завтра ж їду!» В землю стукнув, Вийшов геть, дверима грюкнув. При вікні Гвідон сидить... Тихе море, не шумить, Дні хмарка не тріпоче, Ані хвилька не хлюпоче. Раптом бачить: звіддалі Йдуть по морю кораблі: Біля острова Буяна Плине флот царя Салтана. Що ж Гвідон? Підскочив він, Загукав, немов у дзвін: «Матінко моя, матусю! Щось за тебе я боюся! Сядь поки що ти отам, А я батька стріну сам!» Флот до острова підходить. Князь Гвідон трубу наводить: Цар на палубі стоїть І в трубу сюди зорить; Куховарка, ткаля-пряха Та ще й Бабариха-сваха Розглядаються аж-аж: Край незнаний, чужина ж! Застріляли тут гармати; Стали дзвони калатати; Князь на березі – уклін; Так царя стрічає він, Куховарку, ткалю-пряху Та ще й Бабариху-сваху; В город він царя веде, Не балакаючи йде. Далі йдуть усі в палати: Біля брами сяють лати, І стоять там тридцять три – Тридцять три – всі лицарі, Молодисто-молодії, Всі відважні, буйнодії, Кожен лицар-яснозор, З ними теж і Чорномор. Цар ступив на двір широкий, Зирк: ялинки гін високий, Білка там співа при всіх, Золотий гризе горіх, Ізмарагд вона виймає І в мішечок опускає; І навкруг по всій путі – Все шкарлупки золоті. Далі йдуть вони квапливо, А настріч – княгиня-диво: Місяць під косою снить, На чолі зоря горить, А сама струнка – аж гнеться, Зведе брови – не всміхнеться, Із свекрухою іде. Цар спинивсь: о, де ж він, де?.. Упізнав! Чи то здається? «Ах, як серце, серце б’ється! Що це я, вогнем схопивсь! Світ іскристо розкотивсь!» Він з плачем обняв царицю, І синка, і молодицю, Посідали за столи І бенкет розпочали. Куховарка ж, ткаля-пряха Та ще й Бабариха-сваха Геть подалі утекли; Ледве-ледве їх знайшли. «Хоч за серце ваше кляте Слід вас трьох було б скарати, Та на радості від нас Відпускаєм на весь час», – Мовив цар. Сказати б щиро – Випив з радості надміру. Я там був, мед-пиво пив, Тільки вуса обмочив. Павло Тичина 1937