Три дівиці під вікном Пряли якось то смерком. «Якби я була цариця, – Каже тут одна дівиця, – То сама на весь би світ Наварила я обід“. «Якби я була цариця, – Каже так її сестриця, – То на весь би світ одна Я наткала полотна». «Якби я була цариця, – Третя мовила сестриця, – Я б родила для царя Синаша – богатиря». Лиш промовила, – ой лихо, Рипнув хтось дверима тихо, І в світлицю входить цар, Краю того володар. Він усю оту часину Перестояв біля тину, Річ остання по всьому Полюбилася йому. «Добрий день, красо – дівиця, – Він говорить, – будь цариця, І щоб син нам молодець Був на вересня кінець. Ви ж, сестриці голуб’ята, Інша й вас чекає хата, – Їдьте ви до мене в дім Зараз, нам услід. Ходім! Буде з вас одна ткачиха, Друга буде кухариха». Через сіни, через плац Подались вони в палац. Цар, посватавши, не длявся, Дня того ж перевінчався, І з царицею, як слід, Сіли за гучний обід; Потім гостоньки почесні На ліжниці на чудесній Клали спати молодих І виходили од них. В куховарні кухариха, Над полотнами ткачиха Люто заздрять: «Чом вона? Чом не я царю жона?» А царева молодиця, Щоб словам її справдиться, Тої ж ночі понесла. В ті часи війна була. Вирушаючи в дорогу, Цар промовив: «Осторогу Задля мене, жінко, май, Коли любиш. Прощавай!» Поки він далеко б’ється, Поки кров вояцька ллється, Вже знаходиться і син, Дав господь його з аршин. І цариця над дитятком, Як орлиця над орлятком; Шле вона гінцем листа – Батька радісно віта. А ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха – Їм потрібна вість не ця; Перейнявши посланця, Шлють вони гінця нового І дають листа такого: «Маєш, царю, ти синка, Тільки, може, то й дочка, То не жабка, не мишатко, А незнанеє звірятко». Як дійшла ж то вістка та, Прочитав як цар листа, В гніві став химерувати, Хтів гінця на смерть карати, Та, пом’якшавши в той раз, Одписав такий наказ: «Почекати, поки буду Для законного я суду». Той наказ везе гонець, Ось дорозі і кінець. А ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха Знову діють заодно: П’є гонець з їх рук вино, А вони сакви дорожні Обкрадають і в порожні Фальш кладуть, що того ж дня П’яний і подав з коня, Ніби: «Цар велить боярам, Потай щоб і незабаром, І царицю і приплід Кинуть в море, щез би й слід». Що робитимеш? Бояри Посмутилися від кари, Бо цариця ж без вини, А проте пішли вони Повістить цареву волю – Їй та синові недолю. Прочитали той наказ, І гуртом царицю враз В бочку з сином посадили, Обсмолили, покотили І пустили в окіян, – Так, мов, цар велів Салтан. В синім небі сяють зорі, Хвилі грають в синім морі; В небі хмара йде одна, В хвилях бочка порина. Мов нещасна удовиця, Плаче, тужить там цариця, І зростає хлопченя Щогодини, не щодня. День минув, вона голосить, А дитина ж хвилю просить: «Вільна хвиле, слухай нас! Ти гуляєш повсякчас, В путь ідеш з свого хотіння, В морі точиш ти каміння, Топиш берег ти землі, Підіймаєш кораблі, Не згуби ти наші долі, Стати дай на суходолі». Той почувши голосок, Хвиля разом на пісок Бочку винесла легенько І відринула тихенько. Мати чує – не гойда, Знизу вже земля тверда; Вийти ж хто на світ поможе Їм із бочки? Правий боже! Син підвівсь, устав з колін, Тім’ям в дно уперся він Та, натужившись легенько, «Як би, – каже, – люба ненько, Тут зробити нам вікно?» І одразу вибив дно. Мати й син тепер на волі; Дуб зелений на роздоллі, Поле, острів, береги, Синє море навкруги. Син подумав: слід подбати, Щоб вечерю добру мати. Гілку з дуба він лама, Натягає обома Од хреста шнурок шовковий, Ось і лук уже готовий; Ще тростинку він зламав, Загострив і стрілку мав. І пішов над море хутко На мисливські роздобутки. Чує, – з моря зойк іде, Хтось в біді, та хто і де? Прислухається, не диха, Далі глянув, бачить – лихо: Лебедиця то в біді, – В’ється шуляк при воді, Та, сердешна, плава, крутить, Хлюпа, воду каламутить. Він же кігті розпустив, Дзьоб держить напоготів... Враз тут стрілка заспівала, Шию хижу пробивала, Лук одвів стрілець тоді; Кров він бачить на воді, Шуляк в морі потопає І не птахом проквиляє, Лебедиця ж не тіка, Плине поруч шуляка І, крилом його добивши, Смерть видиму прискоривши, До царенка опісля Так по-руському мовля: «Ратівниче, сине царський, . Через вчинок твій рицарський, Що зберіг життя мені, Ти не їстимеш три дні, Бо стріла упала в море – Це, однак, іще не горе. Я послугу відслужу, Слухай далі, що скажу: Чув ти зойки лебедині А зберіг життя людині. Стрелив ти на шуляка, А забив чарівника. Теє ввік я не забуду, Знайдеш ти мене усюди, А тепер назад вертай, Не тужи, і спать лягай». Полетіла лебедиця, А царенко і цариця Голод свій перемогли, Спать натщесерце лягли. Ранком син розплющив очі, Проганяє мрії ночі, І не вірить сам собі: Місто бачить на горбі. Білий мур кругом зубчастий, І хрести з-за муру часті Сяють золотом вгорі, – То церкви й монастирі. Будить матір він: «Дивіться!“ Тільки ойкнула цариця... Він же каже: «Пізнаю Лебедицю я мою». Мати й син ідуть у місто; Оглушили урочисто Їх у брамі дзвонарі, В дзвони вдаривши вгорі; Враз майдан народу повний, Бога славить хор церковний, І в ридванах золотих Зустрічає почет їх; Всі їх бучно величають І царевича вінчають На князівство, і прийма Він тут владу над всіма. І від того дня в столиці, З ласки – дозволу цариці, Княжа воля – всім закон, Ім’я ж князеві – Гвідон. Вітер морем повіває, Він вітрила надимає, Плеще хвилями в судно, І біжить собі воно. Корабельники юрбою Розмовляють між собою, – На знайомім острівку Диво стало на піску: Місто бачать там на славу, Пристань і міцну заставу. З пристані гармати б’ють, Знак пристати подають. Ось причалили, як треба, Кличе князь купців до себе, Не шкодує страв, вина, І питати почина: «Чим, купецтво, торгували? І куди то пропливали?» Так у відповідь купці: «Ми по всіх світах плавці, Крам наш – лиси чорнобурі, Соболі дорогошкурі; Та торгівлі вже кінець, На схід сонця навпростець Мимо острова Буяна, В царство їдемо Салтана...» Каже князь тоді купцям: «Добра путь, панове, вам По просторах окіяна До славетного Салтана; Мій йому низький поклін». Попливли купці, а він Все за парусом слідкує І за чимсь немов жалкує. Зирк – лебідка перед ним Плине лоном водяним. «Добрий день, мій князю гарний! Тихий чом, як ранок хмарний? Засмутився ти чому?» – Каже так вона йому. Журно князь одповідає: «Зовсім туга посідає, Я знесилів у борні, – Батько мій у далині, Бачити б його мені». Лебедиця каже: «Горе Он якеє, – хочеш в море, Навздогін за тим судном; Будь же, князю, комаром“. І крилом вона махнула, Воду спінила, хлюпнула І оббризкала його З голови до ніг всього. Тут він в крапку умалився, В комара перемінився, Пискнув щось і полетів, Ген, де парус миготів. Нишком на судно спускався І в щілинці заховався. Вітер весело шумить, Весело судно біжить Пріч од острова Буяна, В царство славного Салтана, І жадана та земля Маячить уже здаля. Ось і берег, сходить треба; Кличе цар купців до себе, І позаду тих купців Молодець наш полетів. Бачить: на престолі, в златі, Цар Салтан сидить в палаті, У короні голова, Очі ж туга повива. А ткачиха, кукариха Й свашка баба Бабариха Пильно, затаївши дух, Кожний царський ловлять рух. Цар Салтан купців садовить Всіх за стіл і так він мовить: «Ви в якій, скажіть мені, Побували стороні? Як за морем, чи щасливо? І яке у світі диво?» Так у відповідь купці: «Ми по всіх світах плавці; Поза морем все щасливо, В світі ж ось яке є диво: Був на морі островок, Не земля – самий пісок, Не водивсь там звір і птиця, Ріс дубок лиш одиниця; А тепер з’явилось там Місто – всім зразок містам: Сяють скрізь церкви хрестами, Всюди тереми з садами; Там Гвідон князює, він Передав тобі поклін». Цар Салтан дивує чуду; «Як живий, – говорить, – буду, На той острів попливу, У Гвідона поживу». А ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха, Не хотять пустить царя У далекі ті моря. «Ну й дивинка ж то, їй-право, – Підморгнувши тим лукаво, Кухариха промовля. – Город, а під ним земля! Знайте, от що не дрібниця В лісі десь росте ялиця, Білка там пісні співа І горішки розбива; І не проста то робота, – Їх лушпина щирозлота, Смарагдовеє зерно, Чудо – ось яке воно». Чудо те царя дивує, А комар тремтить, лютує, Вмить до тітки підліта, – Сполотніла зразу та, Хап себе за праве око, І не бачить з того боку. Слуги, свашка і сестра В галас, ловлять комара: «А, – кричать, – стоклята мошко! Начувайсь!..“ А він потрошку У вікно, над окіян, Та й полинув на Буян. Знов над морем князь гуляє, Очі в синє він втупляє; Зирк – лебідка перед ним Плине лоном водяним. «Добрий день, мій князю гарний! Тихий чом, як ранок хмарний? Засмутився ти чому?» – Каже так вона йому. Князь Гвідон одповідає: «Зовсім туга посідає; Диво дивне завести Я б хотів, – чи знаєш ти? – В лісі десь росте ялиця, Диво, справді, не дурниця: Білка там пісні співа І горішки розбива; І не проста то робота, – Їх лушпина щирозлота, Смарагдовеє зерно; Та чи й правда ще воно?» Лебедиця каже: «Люди Славлять істину про чудо; Білку знаю я сама; Не сумуй же ти дарма, – Визволителю і другу Радо я зроблю послугу». Князь додому поспіша, Підбадьорилась душа, В браму входить він широку. Що ж? Ялина перед око, Золотий при людях всіх Білка розбива горіх, Відтіля смарагд виймає, А лушпиночки складає В купки, мудра голова, І з присвисткою співа, При шановнім всім народі: «Гей, у саді, чи в городі». Князь тут майже остовпів; «Ай лебідка, – під той спів Каже він, – пошли їй, боже, Як мені, усе, що гоже!“ Князь для білки з кришталя Збудував домок після, Варту ставив коло нього Ще і писаря старшого, Щоб оріхи брав на карб. Білці – шана, князю – скарб. Вітер морем повіває, Він вітрила надимає, Плеще хвилями в судно, І біжить собі воно Близько острова крутого, Близько міста чарівного; З пристані гармати б’ють, Знак пристати подають. Знов купцям причалить треба; Кличе їх Гвідон до себе, Не шкодує страв, вина І питати почина: «Чим, купецтво, торгували? І куди то пропливали?» Так у відповідь купці: «Ми по всіх світах плавці, Кіньми ми баришували, Дончаків, бач, продавали, А тепер настав нам час, – Довгий шлях чекає нас: Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана...» Каже князь тоді купцям: «Добра путь, панове, вам По просторах окіяна До славетного Салтана; Передайте, щоби він Князів мій прийняв поклін». Гості князеві вклонились, На судно – і в путь пустились. Хутко князь до моря й сам, Бачить – лебедиця там. Він до неї: «Серце прагне, Поривається і тягне...» Знову тут вона його Вмить оббризкала всього: Обернувся князь на муху, Полетів що тільки духу, І між моря та небес На судні сховався десь. Вітер весело шумить, Весело судно біжить Пріч од острова Буяна, В царство славного Салтана, І жадана та земля Маячить уже здаля. Ось і берег, сходить треба; Кличе цар купців до себе, І позаду тих купців Молодець наш полетів. Бачить: на престолі, в златі, Цар Салтан сидить в палаті, У короні голова, Очі ж туга повива. А ткачиха, Бабариха Й сліпоока кухариха Посідали край стола, Кожна, мов та жаба, зла. Цар Салтан купців садовить Всіх за стіл і так він мовить: «Ви в якій, скажіть мені, Побували стороні? Як за морем, чи щасливо? І яке у світі диво?» Так у відповідь купці: «Ми по всіх світах плавці; Поза морем все щасливо, В світі ж ось яке є диво: В морі острів ген лежить, Місто на йому стоїть, Сяють скрізь церкви хрестами, Там палац поміж садами, І ялина перед ним, А при ній з кришталю дім; В домі білка, – йде на руки, А вигадниця ж на штуки! Все пісні вона співа І горішки розбива; І не проста то робота, – Їх лушпина щирозлота, Смарагдовеє зерно; Білці варту тій дано На послуги й задля честі, А щоб лік горіхам вести, – Писар там стоїть старший; Салютує військо їй; Із лушпини гроші биті Розпускають там по світі; А смарагд несуть дівки По коморах в тайники; Люди там живуть багато, Хат немає, скрізь палати; Там Гвідон князює, він Передав тобі поклін». Цар Салтан дивує чуду: «Як живий я тільки буду, На той острів попливу, У Гвідона поживу». А ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха Не хотять пустить царя У далекі ті моря. Усміхнувшись набік, стиха Так проказує ткачиха: «Ну й дива вже ваші ці! Білка б’є десь камінці, Кида з золота шкарлупки, Та гребе смарагди в купки, Правду кажете, чи ні, – Зовсім речі то дрібні. Є у світі справжнє диво: Море спіниться бурхливо, Ізбунтіє, загуде, Рине в берег, опаде З висоти на піски чисті, І постануть в тому місці, В панцерах, мов жар зорі, Тридцять три богатирі, Красуні, в очах одвага, Юних велетнів ватага, Рівні всі, вершок в вершок, Чорномор їм ватажок. Цеє диво – справді диво, Як казати справедливо!» На слова її такі Всі мовчать купці тямкі. Диво те царя дивує, А Гвідон тремтить, лютує... Вмить до тітки підліта, – Сполотніла зразу та, Хап себе за ліве око, І не бачить з того боку. Всі у крик: «Лови, лови, Та дави його, дави!.. Ми тебе, постій но малої Підожди...» А князь удалий У вікно, над окіян, Та й полинув на Буян. Князь над морем знов гуляє, Очі в синє він втупляє. Зирк – лебідка перед ним Плине лоном водяним. «Добрий день, мій князю гарний! Тихий чом, як ранок хмарний? Засмутився ти чому?» – Каже так вона йому. Князь Гвідон одповідає: «Зовсім туга посідає – Диво дивне в мій би край Перенести як, порай». «А яке ж таке це диво?» «Море спіниться бурхливо, Ізбунтіє, загуде, Рине в берег, опаде З висоти на піски чисті, І постануть в тому місці, В панцерах, мов жар зорі, Тридцять три богатирі, Юнаки, краса, відвага, Бравих велетнів ватага, Рівні всі, вершок в вершок, Чорномор їм ватажок». Відказала лебедиця: «Он чого душа смутиться! Друже, горя тут нема, Диво знаю те сама; Всі ці рицарі підводні, То брати мої, сьогодні Їх до себе в гості жди, Сум покинь, додому йди». Князь пішов, де ділось горе! – Сів на башту, і на море Став глядіти: море враз Схвилювалося в той час, Ринуло на піски чисті, І постали в тому місці Тридцять три богатирі; В панцерах, мов жар зорі, Струнко в ряд ідуть по двоє, І величний сивиною Ватаг спереду іде, Їх до города веде. З башти князь Гвідон збігає, Вже й народ гостей стрічає; Каже ватаг так йому І народові всьому: «Лебедиця нас послала І наказом наказала Славний город берегти І в обхід навколо йти; І щоденно від сьогодні Із морської ми безодні Будем разом виходжать, Стін високих пильнувать. Так побачимось ми скоро, А тепер нам час у море, Нам бо легше у воді“. Розійшлися всі тоді. Вітер морем повіває, Він вітрила надимає, Плеще хвилями в судно, І біжить собі воно Близько острова крутого, Близько міста чарівного; З пристані гармати б’ють, Знак пристати подають. Знов купцям причалить треба; Кличе їх Гвідон до себе, Не шкодує страв, вина І питати почина: «Чим, купецтво, торгували? І куди то пропливали?» Так у відповідь купці: «Ми по всіх світах плавці; Цей раз мали ми з собою Срібло, золото і зброю, І тепер нам вийшов час, – Довгий шлях чекає нас: Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана». Каже князь тоді купцям: «Добра путь, панове, вам По просторах окіяна До славетного Салтана, Та скажіте, щоби він Князів мій прийняв поклін». Гості князеві вклонились, На судно – і в путь пустились. Хутко князь до моря й сам, Бачить – лебедиця там. Він ізнову: «Серце прагне, Поривається і тягне...» Знову тут вона його Вмить оббризкала всього; Тут він дуже умалився, У джмеля перемінився, Загудів і полетів Ген, де парус миготів, Нишком на корму спускався І в щілинці заховався. Вітер весело шумить, Весело судно біжить Пріч од острова Буяна, В царство славного Салтана, І жадана та земля Маячить уже здаля. Ось і берег, сходить треба; Кличе цар купців до себе, І позаду тих купців Молодець наш полетів. Бачить: на престолі, в златі, Цар Салтан сидить в палаті, У короні голова, Очі ж туга повива. А ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха Близько нього, – чотирма Троє стежать за всіма. Цар Салтан купців садовить Всіх за стіл і так він мовить: .Ви в якій, скажіть мені, Побували стороні? Як за морем, чи щасливо? І яке у світі диво?» Так у відповідь купці: «Ми по всіх світах плавці; Поза морем все щасливо; В світі ж ось яке є диво: В морі острів ген лежить, Місто на йому стоїть; Там щодня буває диво: Море спіниться бурхливо, Ізбунтіє, загуде, Рине в берег, опаде З висоти на піски чисті, І постануть в тому місці, В панцерах, мов жар зорі, Тридцять три богатирі; Юнаки, краса, відвага, Бравих велетнів ватага, Рівні всі, вершок в вершок; Сивий їхній ватажок, З моря Чорномор виходить, Парами він їх виводить, Щоб той острів берегти І в обхід навколо йти; Дбалістю те військо дише, В цілім світі найпевніше; Там Гвідон князює, він Передав тобі поклін». Цар Салтан дивує чуду. «Як живий я тільки буду, На той острів попливу, У Гвідона поживу». Кухариха і ткачиха Ні телень, а Бабариха, Усміхнувшись, промовля: «Море десь то, відтіля Люди якось виникають, І, вартуючи, блукають, – Де ж тут, – правда то, чи ні, – Диво те, скажіть мені? Чи таке ж є в світі диво? Чутка йде така правдива: Десь царева є дочка, • Не надивишся, така: Вийде вдень – і сонце блідне, Уночі – навколо видно, Сяє місяцем коса, На чолі зоря-краса, Вся вона велична, пишна, Пава ніби йде розкішна, А розмова, – ну, така, Мов би струмінь протіка. Як казати справедливо, Диво це – так справді диво!» Теревені бабські ці Мовчки слухають купці; Диво те царя дивує, А царенко хоч лютує, Все ж, як тіток, не кара, Бо бабуня ж то стара; Гнівно він гуде, кружляє, Сів на ніс, жало встромляє, І у баби місце те Пухирем уже цвіте. Знов зчинилася тривога: «Поможіть бо, ради бога! Калавур! лови, лови, Та дави його, дави!.. Ми тебе! Постій-но мало, Підожди!..» А джміль удалий У вікно, над окіян, Та й полинув на Буян. Понад морем князь гуляє, Очі в синє він втупляє, Зирк – лебідка перед ним Плине лоном водяним. «Добрий день, мій князю гарний! Тихий чом, як ранок хмарний? Засмутився ти чому?» – Каже так вона йому. Князь Гвідон одповідає: «Зовсім туга посідає; Бачу, в кожного сім’я; Нежонатий тільки я». «Хто ж тобі до мислі буде?» «Та на світі, кажуть люди, Десь царева є дочка, Не надивишся, така: Вийде вдень – і сонце блідне, Уночі – навколо видно, Сяє місяцем коса, На чолі зоря – краса, Вся вона велична, пишна, Пройде – пава та розкішна; Мед – розмова... ну, така, Мов би струмінь протіка. Тільки, може, це облуда?» Князь боїться – що то буде? Лебедиця опісля, По мовчанні, промовля: «В світі є така дівиця, Та жона не рукавиця, Що, схотів, з руки струснув І за пояс затиснув. Прислужусь тобі я радо, Ось тобі моя порада: Все обдумай до пуття, Не було щоб каяття». Князь Гвідон почав божитись, Що пора йому дружитись, Що усе уже воно Передумано давно; Що палкій душі все рівно, І ладен він по царівну Пішкувати відсіля, Будь хоч де ота земля. Тут вона, зітхнувши, каже: «Нащо йти далеко, княже! Близько доля, знай, твоя, Бо ота царівна – я“. Те сказавши, білокрила Лебедиця полетіла Над водою угорі, – І на берег, в чагарі, Там струснула одіж дивну, Перекинулась в царівну: Сяє місяцем коса, На чолі зоря – краса, Вся вона велична, пишна, Пройде – пава та розкішна, А розмова, – ну, така, Мов би струмінь протіка. Князь царівну тут вітає, Та до серця пригортає, До матусі скоро йде, Нареченую веде; Там, упавши на коліна, «Мамо, – каже, – ось для сина Серцем обрана жона, Доня буде вам вона. Дайте, просим маму любу, Дозвіл стати нам до шлюбу, Ви дітей благословіть У любові й згоді жить». Мати, взявши по закону З божника святу ікону, Каже слізно діточкам: «Дай же, боже, щастя вам!» Князь, посватавши, не длявся, Із царівною вінчався, Стали жить та поживать Та приплоду дожидать. Вітер морем повіває, Він вітрила надимає, Плеще хвилями в судно, І біжить собі воно Близько острова крутого, Близько міста чарівного; З пристані гармати б’ють, Знак пристати подають. Стали на причал, як треба; Кличе князь купців до себе, Не шкодує страв, вина І питати почина: «Чим, купецтво, торгували І куди то пропливали?» Так у відповідь купці: «Ми по всіх світах плавці; Торгували ми недаром Непоказаним товаром, Та вже дома треба буть; На схід сонця наша путь: Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана». Каже князь тоді купцям: «Добра путь, панове, вам По просторах окіяна До славетного Салтана. Нагадайте ви йому, Владареві отому: Намір той невже забутий – Обіщав у нас він бути. Шлю я свій йому поклін». Попливли купці, а він Дома на цей раз остався, З жінкою не розлучався. Вітер весело шумить, Весело судно біжить Пріч од острова Буяна, В царство славного Салтана, І знайома та земля Маячить уже здаля. Ось і берег, сходить треба; Кличе цар купців до себе. До палат ідуть купці, Бачать: цар там у вінці, А ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха Близько нього, – чотирма Троє стежать за всіма. Цар Салтан купців садовить Всіх за стіл і так він мовить: «Ви в якій, скажіть мені, Побували стороні? Як за морем, чи щасливо? І яке у світі диво?» Так у відповідь купці: «Ми по всіх світах плавці, Поза морем все щасливо, В світі ж ось яке є диво: В морі острів ген лежить, Місто на йому стоїть, Сяють скрізь церкви хрестами, Там палац поміж садами І ялина перед ним, А при ній з кришталю дім; В домі білка, – йде на руки, І такі там робить штуки! – Все пісні вона співа І горішки розбива; І не проста то робота, – Їх лушпина щирозлота, Смарагдовеє зерно; Білці варту й слуг дано. Є там ще і інше диво: Море спіниться бурхливо, Ізбунтіє, загуде, Рине в берег, опаде З висоти на піски чисті, І постануть в тому місці, В панцерах, мов жар зорі, Тридцять три богатирі, Красуні, в очах одвага, Юних велетнів ватага, Рівні всі, вершок в вершок, Чорномор їм ватажок; Дбалістю те військо дише, В цілім світі найпевніше. А у князя там жона – Ну, красуня чарівна: Вийде вдень – і сонце блідне, Уночі – навколо видно, Сяє місяцем коса, На чолі зоря-краса. Князь Гвідон там управляє, Кожен його вихваляє, Передавши свій поклін, Нарікав на тебе він, Говорив, – невже забуто Обіцянку в гості бути?» Цар на цей не втерпів раз, Флот ладнати дав наказ, А ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха Не хотять пустить царя У далекі ті моря. Та цареві що до того? Глянув він з престолу строго, «Хто я, цар, чи немовля? – Згрізна так він промовля: – Ниньки ж їду!» Тут він тупнув, Геть пішов, дверима гупнув. Край вікна Гвідон сидить, Мовчки в море він глядить: Море тихе, не хлюпоче, Ледве-ледве лиш тріпоче, І геть-геть, в блакитній млі Забриніли кораблі: Рівниною окіяна Їде флот царя Салтана. Скочив князь, вікно штовхнув, Дужим голосом гукнув: «Матінко моя, царице! Ти, княгине-молодице! Ви погляньте у вікно: Батько їдуть он-оно!“ Флот іде у пристань вірну. Князь навів трубу прозірну: Цар стоїть на чардаку, Теж зорить в трубу таку; З ним ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха; Всі дивуються вони Із чужої сторони. Враз гармати загриміли, По дзвіницях задзвонили, – Князь до моря, – під той дзвін Там царя стрічає він Та ткачиху, кухариху Й свашку бабу Бабариху; Князь у город їх веде І мовчить, мов сам іде. До палацу він з гостями; Їм у очі сяйво з брами: То у панцерах в дворі Тридцять три богатирі, Юнаки, краса, відвага, Бравих велетнів ватага, Рівні всі, вершок в вершок, З ними сивий ватажок. Цар іде двором широким: Там ялина перед оком, Пісню білочка співа, Злот горішок розбива, І смарагдинку виймає Та в торбиночку ховає; А лушпиння золоте Вкрило все подвір’я те. Гості далі йдуть, – квапливо Дивляться, – княгиня – диво: Сяє місяцем коса, На чолі зоря-краса, Виступцем підходить, пишна, Ніби пава та розкішна, Із свекрухою удвох. Глянув цар на них обох, Серце тьохнуло гаряче: «Що таке? Дружину бачу! Як!“ – І дух йому забивсь... Цар сльозами тут заливсь, Обіймає він царицю, І синочка й молодицю; Всі сідають до стола, Радість – бесіда пішла. А ткачиха, кухариха Й свашка баба Бабариха Поховались так були, Що насилу їх найшли. Тут провинниці ридали І про все розповідали... З радощів Салтан усіх Одпустив додому їх. День минув – і напідпитку Спать царя поклали дітки. Я там був; мед, пиво пив, Та лиш вуса замочив. Борис Петрушевський ?