|
Під віконцем три сестри Пряли пізньої пори. «Якби я була цариця, – Каже так одна дівиця, – То сама на цілий світ Наварила б я обід». «Якби я була цариця, – Каже так її сестриця, – На весь світ сама-одна Я б наткала полотна». «Якби я була цариця, – Третя мовила сестриця, – Я б родила для царя Молодця-богатиря». Тільки вимовити вспіли – Двері тихо зарипіли, І до них заходить цар, Того краю володар, Бо якраз у ту хвилину Він стояв побіля тину І охоче слухав їх, А молодшу – над усіх. «Здрастуй, красная дівице, – Він говорить, – будь цариця І роди богатиря Ти для мене, для царя! Ви ж, голубоньки-сестриці, Вибирайтеся з світлиці, Їдьте з нами заразом До царських моїх хором; Буде з вас одна ткачиха, Друга буде повариха». В сіни вийшов цар-отець. Всі поїхали в дворець. Цар недовгий час збирався: В той же вечір повінчався. Бучно справили бенкет, Випивали пиво й мед; А потому чесні гості На різьблене ліжко з кості Вклали спати молодих І лишили їх самих. Плаче в кухні повариха, А над кроснами ткачиха – І нашіптують біду На царицю молоду. А цариця до світанку, Справджуючи обіцянку, З тої ночі понесла. На той час війна була. Цар надів військове вбрання І цариці на прощання Наказав поберегтись, Злого лиха стерегтись. Поки він в чужій країні Вів походи безупинні, Надійшов і час родин. Сина Бог їм дав в аршин, І цариця над малятком – Мов орлиця над орлятком! Шле з листом вона гінця, Щоб потішити отця. А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Загубить царицю хтять, Перейнять гінця велять; Шлють царю вони обмову – Отаке брехливе слово: «Народилось дитинча – Не дівчатко, не хлопча, Не пацюк, не жабенятко, А невидане звірятко». Як почув же цар-отець, Що сказав йому гонець, В гніві став він мудрувати І гінця хотів скарати, Та, отямившися враз, Надіслав такий наказ: «Ждать повернення мойого, Не рішаючи нічого». Їде царський посланець, Приїжджає під кінець. А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Переймають посланця, Подають йому винця І кладуть в його торбину Зовсім іншу писанину. І привіз гінець хмільний В той же день наказ такий: «Цар наказує негайно В море кинути потайно, Щоб про це не відав світ, І царицю і приплід». Що ж робити? До світлиці, Пожурившись по цариці, Царедворці всі ввійшли, Шанування віддали, Об’явили царську волю – Їй та сину злую долю, – Прочитали їй наказ, І царицю в той же час В бочку з сином посадили, Засмолили, покотили І пустили в окіян – Так звелів, мов, цар Салтан. В синім небі сяють зорі, Плещуть хвилі в синім морі, В небі темні хмари йдуть, В морі бочку хвилі б’ють. Наче бідна удовиця, Плаче, б’ється в ній цариця, І росте там цареня Щогодини – не щодня. Мати плаче та голосить... А дитина хвилю просить: «Хвиле, хвиленько морська! Ти гульлива та швидка, Ти хлюпочеш, де захочеш, Ти морське каміння точиш, Топиш берег ти землі, Підіймаєш кораблі – Не губи ти нашу долю, Викинь нас на суходолі!» І послухалась вона, Хвиля вільна водяна, – Бочку винесла легенько І відлинула тихенько. Чують мати й немовля, Що під бочкою земля. Хто ж із бочки їх дістане? Бог невже на них не гляне? Тут на ніжки звівся син, В дно уперся тім’ям він І напружив трохи м’язи. «Як би нам отут відразу Проробить собі вікно?» Він сказав – і вибив дно. Мати й син тепер на волі. Бачать – горб в широкім полі, Море синєє кругом, Дуб зелений над горбом. Син сказав: «Смачна вечеря Нам згодилася б тепера». Ломить він од дуба сук, У тугий згинає лук, Від хреста шнурок шовковий Натягнув на лук дубовий, Рівну гілочку зломив, Стрілку легку загострив І пішов пополювати, Дичину роздобувати. Лиш до моря підійшов – Чує стогін... знов і знов... Біля моря, бач, не тихо. Глянув – бачить, в морі лихо: Лебедиця в бурунах, А над нею хижий птах. Лебедиця знай хлюпоче, Коршака прогнати хоче. Він же кігті нагострив, Дзьоб кривавий розтулив... Та стріла як задзвеніла, В шию птаха зачепила, Він у море кров пролляв, Диким криком заволав. Лук царевич долі ронить, А коршак у морі тоне, Лебедиця дзьобом б’є, Птаха хижого клює, Розправляє білі крила, Добиває злую силу – Юнакові опісля Так по-руськи промовля: «Ой, царевичу вродливий, Рятівниче мій сміливий! Хоч з моєї ти вини І лишивсь без дичини, Хоч стрілу згубив ти в морі – Не тужи, то все не горе. Я за все це відслужу І в біді допоможу. Ти ж звільнив не лебедицю, – Врятував з біди дівицю, Не шуліку ти убив – Чародія загубив. Вік тебе я не забуду, Знайдеш ти мене усюди. А тепер назад вертай, Не сумуй і спать лягай». Полетіла лебедиця, А царевич і цариця День до ночі провели Й натщесерце спать лягли. Розімкнув царевич очі, Відігнав примари ночі І, не вірячи собі, Бачить город на горбі, Стіни з гострими зубцями, А за стінами – все храми, Світлі бані теремів І святих монастирів. Він мерщій царицю будить. «Та хіба таке ще буде? – Каже, – бач, які дива Лебедиця витіва!» Мати й син ідуть до міста. Раптом дзвони урочисто Їм назустріч загули, Як вони лиш підійшли. А кругом – народу повно; Бога славить хор церковний; В колимагах золотих Пишний двір стрічає їх. Всі їх голосно вітають І царевича вінчають, Щоб над містом славним тим Був він князем молодим. Серед города-столиці, За порадою цариці, Княжу шапку він прийняв І Гвідоном зваться став. Вітер в морі повіває І кораблик підганяє; Він біжить по бурунах На роздутих парусах. Корабельники юрбою Гомонять поміж собою. Що за диво? Острівець Був пустий з кінця в кінець, А тепер на ньому місто, Біля моря – добра пристань, Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять. Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує й напува, Каже їм такі слова: «Чим ви, гості, торгували? І куди ви прямували?» «Ми були по всіх краях, Пропливли по всіх морях, Торгували соболями, Чорнобурими лисами, Сторгувалися як слід, А тепер пливем на схід, Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана...» Відмовляє князь купцям: «Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну! Славному царю Салтану Передайте мій поклін». Гості – далі в путь, а він З берега услід за ними Лине думами смутними. З моря вітер повіва, Лебедиця підплива. «Здрастуй, князю мій вродливий! Чом задумався журливо? В море дивишся чому?» – Каже так вона йому. Сумно князь відповідає: «Туга серце обіймає, Бо до батька хочу я Полетіти за моря». Лебедиця каже біла: «Що ж, коли вже закортіло Полетіти за моря – Обернись на комара». Враз вона заплюскотіла, Крильми воду шумно збила І оббризкала його З голови до ніг всього. Він тут зменшився, стулився І комариком зробився, Полетів і задзинчав, Корабель умить догнав І спустився в ту ж хвилину Та й забився у щілину. Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана, І на березі вогні Вже мигтять у далині. От на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості, І за ними навпростець Полетів наш молодець. Бачить: весь у сріблі й златі Наш Салтан сидить в палаті На престолі, у вінці, З тихим смутком на лиці. А ткачиха й повариха, Й сваха баба Бабариха Коло нього теж сидять І в лице йому зорять. Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає: «Звідки, гості, припливли? У яких краях були? Чи за морем все щасливо? І яке на світі диво?» Корабельники в одвіт: «Ми об’їздили весь світ; За морями все щасливо, В світі ж ось яке є диво: В морі острів був пустий, Не причальний, не жилий; Він здавен лежав пустинний; Ріс на ньому дуб єдиний; А тепер, на диво нам, Народилось місто там, З злотоверхими церквами, З теремами та садами. Князь Гвідон там княжить. Він Передав тобі поклін». Цар, дивуючися чуду, Каже: «Як живий я буду, То на острів той зберусь Із Гвідоном обіймусь». А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Відпустить царя не хтять В дивне місто завітать. «Далебі, що дивне диво! – Усміхнувшися злостиво, Повариха мовить так, – Справедливо скаже всяк – В світі справжня є дивинка: Ліс, а в лісі тім ялинка, Білка там у гущині Знай співа дзвінкі пісні Та горішки розгризає – В них шкарлупка золотая Й смарагдове зеренце. Найдивніше диво це!» Цар повірив небилиці, А комарик злиться, злиться, Та до тітки як майне! В праве око як кусне! І вона в ту мить жорстоку На одне осліпла око. Слуги, сваха та сестра З криком ловлять комара. «Почекай, комашко клята! Ми ж тебе!..» А він за ґрати, У віконце, загудів І за море полетів. Знову князь над морем ходить, З синіх хвиль очей не зводить; З моря вітер повіва – Лебедиця підплива. «Здрастуй, князю мій вродливий! Чом задумався журливо? В море дивишся чому?» – Каже так вона йому. Князь Гвідон відповідає: «Туга серце обіймає! Диво дивне завести Я б хотів. Чи знаєш ти, Що на світі є дивинка: В лісі білка та ялинка, Білка там у гущині Все співа дзвінкі пісні, Та горішки розгризає; В них шкарлупка золотая, Смарагдове в них зерно. Та чи правда ж то воно?» А вона відповідає: «Так, про це я диво знаю. Все це правда – не брехня. Не журися. Рада я Відслужити ще раз службу За твою хорошу дружбу». Князь душею звеселів І додому поспішив. Липі ступив у двір широкий, – На ялинці там високій, Бачить, білочка при всіх Золотий гризе горіх, З нього зернятко виймає І шкарлупки всі збирає, В рівні купки їх кладе, Та ще й пісеньку веде При усьому при народі: Ой в садочку, на городі! Князь Гвідон тут здивувавсь. «От спасибі! – Він озвавсь. – Ну й лебідка! – каже стиха, – Хай не знає горя й лиха!» Князь для білки дав наказ Збудувати терем враз, Білку пильно вартувати, Самоцвіти рахувати Й зберігати скарб увесь, – Князю зиск, а білці честь. Вітер в морі повіває І кораблик підганяє; Він біжить по бурунах На роздутих парусах Мимо острова крутого, Мимо города нового; Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять. Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує, напува Й каже їм такі слова: «Чим ви, гості, торгували? І куди ви прямували?» Корабельники в одвіт: «Ми об’їздили весь світ; Торгували табунами, Все донськими жеребцями. Весь товар ми продали, А тепер собі пливли Мимо острова Буяна В царство славного Салтана...» І говорить князь купцям: «Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну! Та скажіть царю Салтану: Князь Гвідон йому, мовляв, Привітання передав». Гості князеві вклонились І в дорогу відрядились. Князь до моря йде, і знов Лебедицю там знайшов. Князь благає: «Серце просить, Так і тягне, і підносить...» От ізнов вона його Вмить оббризкала всього: Обернувся князь на муху І над морем що є духу За корабликом погнавсь І в щілинку заховавсь. Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана, І на березі вогні Вже мигтять у далині. От на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості, А за ними навпростець Полетів наш молодець, Бачить: весь у сріблі й златі Цар Салтан сидить в палаті На престолі, у вінці, З тихим смутком на лиці. А ткачиха, й Бабариха, Й одноока повариха Біля нього знов сидять, Наче злі жаби зорять. Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає: «Звідки, гості, припливли? У яких краях були? Чи за морем все щасливо? І яке на світі диво?» Корабельники в одвіт: «Ми об’їздили весь світ; За морями все щасливо; В світі ж ось яке є диво: Острів серед хвиль лежить, Місто там нове стоїть З злотоверхими церквами, З теремами та садами; Там ялинка є густа, Дім з кришталю огорта, В домі білочка міститься, Та така вже витівниця: Все пісні вона співа Та горішки розбива, А горішки не простенькі – В них шкарлупки золотенькі Й смарагдове зеренце. Честь і шана їй за це; Варта білку доглядає, А приказний дяк збирає Та рахує скарб увесь, Віддає їй військо честь; Із шкарлупок ллють дукати Та пускають в світ гуляти, А зерно кладуть дівки У комори під замки. Там живуть усі багато – Скрізь палаци, а не хати. Князь Гвідон там княжить. Він Передав тобі поклін». Цар, дивуючися чуду, Каже: «Як живий я буду, То на острів той зберусь І з Гвідоном обіймусь». А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Відпустить царя не хтять В дивне місто завітать. Посміхаючися стиха, Каже так царю ткачиха: «Ну й дивинка, просто сміх! Білка там гризе горіх І складає в рівні купки Самоцвіти й шкаралупки! Що ж тут дивного? Пусте! Невелике диво те. Є на світі справжнє диво: Море збуриться бурхливо, Закипить та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні – І лишаться на камінні, В панцирах, мов жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Черномором на чолі. Це вже диво – справжнє диво Кожен скаже справедливо!» Гості слухають, мовчать, Сперечатись не котять. Цар повірив небилиці, А Гвідон все злиться, злиться, Та до тітки як майне! В ліве око як кусне! Помертвіла тут ткачиха. «Ой!» Та скоїлося лихо... Всі кричать: «Лови, лови! Та дави її, дави! Ми ж тебе! Зажди хоч трішки! Стій!» А він у двері нишком, Та над морем загудів І додому полетів. Князь над синім морем ходить, З хвиль очей ясних не зводить; З моря вітер повіва – Лебедиця підплива. «Здрастуй, князю мій вродливий! Чом задумався журливо? В море дивишся чому?» – Каже так вона йому. Князь Гвідон од нові дає: «Туга серце обіймає – Диво дивне я б хотів Роздобуть з чужих країв». «А яке ж те дивне диво?» «Десь як збуриться бурхливо Окіян, та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні – І лишаться на камінні, В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Черномором на чолі». А вона відповідає: «Що ж, про це я диво знаю. Ці ж бо лицарі ясні – Рідні братики мені. Ти, мій князю, не журися, А додому повернися І чекай моїх братів, Тих морських богатирів». Князь пішов, забувши горе, Сів на башті і на море Став дивитись. Море вмить Як надметься й закипить – Розіллялось в шумовинні, І лишились на камінні Тридцять три богатирі, В панцирах, як жар зорі, Струнко йдуть вони по двоє. Сивий дядько з бородою Поперед усіх іде Та до міста їх веде. З башти князь Гвідон збігає, Дорогих гостей стрічає; Збіглись люди звідусіль. Дядько каже: «З синіх хвиль Нас сестриця наша біла Надіслала і звеліла Славне місто стерегти, Варту пильную нести. Отже, разом ми віднині Будем о нічній годині, Біля стін твоїх міських З хвиль виходити морських І стоятимем в дозорі. А тепер нам час до моря, Бо тяжкий нам дух землі!» І сховалися в імлі. Вітер в морі повіває І кораблик підганяє, Він біжить по бурунах На роздутих парусах Повз той острів кам’янистий, Повз велике пишне місто; Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять. Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує, напува Й каже їм такі слова: «Чим ви, гості, торгували? І куди ви прямували?» Корабельники в одвіт: «Ми об’їздили весь світ: Торгували ми булатом, І сріблом, і щирим златом, І тепер лежить нам шлях В окіянах та морях Мимо острова Буяна В царство славного Салтана». Відмовляє князь купцям: «Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну. Та скажіть царю Салтану: Свій поклін йому, мовляв, Князь Гвідон переказав». Гості князеві вклонились І в дорогу відрядились. Князь до моря йде і знов Лебедицю там знайшов. Князь їй знову: «Серце просить, Так і тягне, і підносить...» І вона ізнов його Вмить оббризкала всього. Князь тут зменшився, стулився, – І. джмелем умить зробився. Полетів щодуху джміль І кораблик серед хвиль Наздогнав в одну хвилинку Та й забився у щілинку. Вітер весело шумить, Корабель собі летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана, І на березі вогні Вже мигтять у далині. Ось на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості, А за ними навпростець Полетів наш молодець. Бачить: весь у сріблі й златі Цар Салтан сидить в палаті На престолі, у вінці, З тихим смутком на лиці. А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Біля нього знов сидять, Чотирма всі три глядять. Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає: «Звідки, гості, припливли? У яких краях були? Чи за морем все щасливо? І яке на світі диво?» Корабельники в одвіт: «Ми об’їздили весь світ; За морями все щасливо; В світі ж ось яке є диво: Острів серед хвиль лежить, Місто там нове стоїть, І щодня там дивне диво: Море збуриться бурхливо, Закипить, та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні – І лишаться на камінні В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Всі однакі, як один; До міських підходять стін З сивим дядьком Чорномором, Щоб ходити там дозором, Острів дивний стерегти І навкруг нього нести Варту добру, найпильнішу, І надійну, й найвірнішу. Князь Гвідон там княжить. Він Передав тобі поклін». Цар Салтан тут здивувався Й каже: «Я давно збирався В тому місті побувать І Гвідона обійнять». Повариха та ткачиха – Ні мур-мур! А Бабариха, Посміхнувшися на те, Вимовляє: «Це пусте! З моря лицарі виходять І собі дозором бродять! Чи це правда, чи брехня – Дива тут не бачу я. От насправді диво дивне: Десь на світі є царівна, Та такої красоти, Що й очей не відвести: Денне світло затіняє, А вночі, як сонце, сяє, Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить. А сама вона, як пава, Походжає величаво, Як розмову поведе – Наче горлиця гуде. Кожен скаже справедливо: Це вже диво – справжнє диво». Гості слухають, мовчать, Сперечатись не хотять. Цар повірив небилиці, А царевич, хоч і злиться, Та не хоче зло вчинить, Бабку рідну осліпить. Він над бабою кружляє, Просто їй на ніс сідає, Та як вжалить богатир – Так і вискочив пухир! Тут ізнов пішла тривога: «Ой, рятуйте, ради Бога! Пробі! Ґвалт! Лови, лови! Та дави його, дави!.. Ми ж тебе... Зажди хоч трішки! Стій!..» А джміль – в віконце нишком Та над морем загудів І додому полетів. Князь над синім морем ходить, З моря він очей не зводить, Вітер тихий повіва, – Лебедиця підплива. «Здрастуй, князю мій вродливий! Чом задумався журливо? Засмутився ти чому?» – Каже так вона йому. Князь Гвідон відповідає: «Туга серце обіймає: Скрізь одружується всяк, Тільки я липі одинак!» «Хто ж у тебе на приміті?» «Десь царівна є на світі, Та такої красоти, Що й очей не відвести; Денне світло затіняє, А вночі, як сонце, сяє – Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить. А сама вона, як пава, Походжає величаво, Як розмову поведе – Наче горлиця гуде. Чи правдива чутка тая?» – Князь із острахом питає. Помовчавши мить одну, Каже так вона йому: «Справді, є така дівиця. Тільки ж це не рукавиця – З ручки жінку не змахнеш Та за пояс не заткнеш. Дам тобі таку пораду: Ти ще поладом та ладом Розміркуй це до пуття, Не зазнати б каяття». Князь Гвідон почав божитись, Що пора уже женитись, Що поклав він рішенець – Швидше стати під вінець, Що давно вже він готовий По царівну ту чудову Безперестанку іти Хоч в які чужі світи. Тут вона, зітхнувши злегка, Каже: «Нащо так далеко? Ця обраниця твоя Біля тебе – це ж бо я!» Розіп’явши білі крила, Лебедиця полетіла І на берег в той же час З висоти упала враз. Стрепенулась, обмахнулась – На царівну обернулась: Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить, А сама вона, як пава, Виступає величаво, Як розмову поведе – Наче горлиця гуде. Князь царівну обіймає Та до серця пригортає І до матері мерщій З нею йде у терем свій, Та з поклоном, як годиться, Каже: «Матінко-царице! Я дочку обрав тобі, Вірну подругу собі. Просим в тебе дозволення, І твого благословення, Щоб у згоді вік нам жить, Одне одного любить». І з іконою над ними Та з молитвами святими Мати щирі сльози ллє: «Хай вам щастя Бог дає!» Князь тут довго не збирався, Із царівною побрався, Стали жить та поживать І приплоду дожидать. Вітер в морі повіває І кораблик підганяє; Він біжить по бурунах На роздутих парусах Повз той острів кам’янистий, Повз велике пишне місто. Вартові з гармат гримлять, Кораблю пристать велять. Пристають до міста гості; Князь Гвідон їх кличе в гості, Їх годує, напува Й каже їм такі слова: «Чим ви, гості, торгували? І куди ви прямували?» Корабельники в одвіт: «Ми об’їздили весь світ; Ми недурно торгували, Крам усякий продавали, Сторгувалися як слід, А тепер пливем на схід, Мимо острова Буяна, В царство славного Салтана». Відмовляє князь купцям: «Добра путь, панове, вам По морях, по окіяну До того царя Салтана; Нагадайте ж ви йому, Володарю свойому, Що до нас він виряджався, Та й понині не зібрався. Передайте мій поклін». Гості – далі в путь, а він Вже за ними не полинув І дружину не покинув. Вітер весело шумить, Корабель на схід летить Мимо острова Буяна В царство славного Салтана. І на березі вогні Вже мигтять у далині. Ось на берег вийшли гості; Цар Салтан їх кличе в гості. Бачать: цар сидить в вінці, Із журбою на лиці, А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Біля нього теж сидять, Чотирма всі три зорять. Цар Салтан гостей вітає, І частує, і питає: «Звідки, гості, припливли? У яких краях були? Чи за морем все щасливо? І яке на світі диво?» Корабельники в одвіт: «Ми об’їздили весь світ; За морями все щасливо; В світі ж ось яке є диво: Острів серед хвиль лежить, Місто там нове стоїть, З злотоверхими церквами, З теремами та садами. Єсть ялина там густа, Дім з кришталю огорта – В ньому білочка міститься, Та така вже витівниця! Білка пісеньку співа Та горішки розбива, А горішки не простенькі – В них шкаралупки золотенькі Й самоцвітне зеренце. Білці шана й честь за це. Там іще є друге диво: Море збуриться бурхливо, Закипить та зареве, Та на берег напливе, Розіллється в шумовинні – І лишаться на камінні, В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Чорномором на чолі. Має жінку князь на славу – І розумну, і ласкаву, Та такої красоти, Що й очей не відвести: Денне світло затіняє, А вночі, як сонце, сяє, Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить. Князь Гвідон тим містом править, І його там кожен славить; Він прислав тобі поклін, Та на тебе скарживсь він: В гості, каже, виряджався, Та й понині не зібрався». Тут Салтан не утерпів, Спорядити флот звелів. А ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха Відпустить царя не хтять В дивне місто завітать. Та Салтан не згоден з ними; Грізно блиснувши очима, – «Що я – цар чи немовля? Він із гнівом вимовля. Нині ж їду!» – Тут він тупнув, Вийшов – і дверима гупнув. Під вікном Гвідон сидить, Мовчки в море він зорить. Море тихе, не хлюпоче, А лише ледь-ледь тріпоче І далеко в синій млі Появились кораблі: На просторах окіяна Їде флот царя Салтана. Князь Гвідон поспішно встав, Громогласно заволав: «Матінко моя єдина! Молода моя княгине! Подивіться ви туди: Їде батечко сюди». Флот до острова підходить. Князь Гвідон трубу наводить: Цар на палубі сидить І в трубу на них зорить, З ним ткачиха, й повариха, Й сваха баба Бабариха, І дивуються вони Із чужої сторони. Враз гармати загриміли, На дзвіницях задзвонили. Йде Гвідон до моря сам Г царя стрічає там, З ним ткачиху, й повариху, Й сваху бабу Бабариху, І веде їх мовчки він До зубчастих білих стін. Біля брами городської, Бачить цар: у срібній зброї, В панцирах, як жар зорі, Тридцять три богатирі, Та все велетні вродливі, Добрі лицарі сміливі, Йдуть дозором по землі З Черномором на чолі. Цар вступив на двір широкий – На ялиночці високій Білка пісеньку співа, Та горіхи розбива, Зернятка із них виймає І в торбиночку складає, І весь двір навколо них У шкарлупках золотих. Гості далі йдуть квапливо, А навстріч – княгиня-диво: Місяць у косі блищить, На чолі зоря горить, А сама, неначе пава, Виступає величаво, І свекруха йде при ній. Цар поглянув, сам не свій, Кров у ньому схвилювалась. «Що я бачу?! Як це сталось? Це ж вона!» – аж дух зайнявсь., Цар сльозами тут заллявсь, Обіймає він царицю, І синка, і молодицю. Тут до столу всі пішли І банкет розпочали. А ткачиху, й повариху, Й сваху бабу Бабариху Охопив такий тут жах, Що розбіглись по кутках. А коли їх розшукали – Злочин свій вони признали. Цар на радощах таких Відпустив додому їх. День минув. Царя Салтана Спати вклали напівп’яна. Я там був, мед-пиво пив. Тільки вуса обмочив.
|