У якійсь чудесній казці,
У якомусь чудо-царстві
Жив славетний цар Дадон.
Був упертий, наче слон.
Всім сусідам раз за разом
Він наносив злі образи
І зненацька, наче злива,
Нападав на них сміливо.
Та під старість забажав
Відійти від ратних справ.
Спокій мріяв влаштувати;
Та сусіди дошкуляти
Стали бідному царю,
Пригадавши злість стару.
Щоб від нападу й падіння, –
Грабежів та зубожіння,
Чужоземного правління, –
Зберегти всі володіння,
То ж повинен був тримати
Цар Дадон чисельні раті.
Воєводи не дрімали,
Та частенько не встигали:
Ждуть, бувало, з півдня, глядь, –
А зі сходу лізе рать.
Справлять тут, – а хвацькі гості
Вже від моря йдуть. Зі злості
Гірко плакав цар Дадон,
Позабувши геть про сон.
Не життя – одна тривога!
Ось з проханням про підмогу
Шле послання мудрецю,
Звіздареві і скопцю.
Шле за ним гінця з поклоном.

І зустрівсь мудрець з Дадоном.
І дістав під свій поклін,
Золотого півня він.
«Посади горласту птицю, –
Мовив він царю, – на спицю;
Знай, цей півник золотий –
Охоронець вірний твій:
Навкруги все тихо й мирно –
Він сидіти буде смирно;
Та лише зі сторони
Будуть натяки війни,
Чи вітрець набігів бранних,
Чи якихось бід незваних,
Вмить цей півник-молодець
Свій підійме гребінець,
Закричить і стрепенеться,
І в те місце обернеться».
Цар подякував скопця,
Всяких благ наобіцяв.
«За такого півня-стражу, –
У захопленні він каже, –
Волю першу я твою
Вмить утілю, як мою».

Так ось півник той зі спиці
Вартувати став границі.
Хтось загрозою чихнув, –
Вірний сторож, як зі сну,
Ворухнеться, стрепенеться,
Вмить у бік той обернеться
І кричить: «Кірі-ку-ку.
Царствуй, царю, на боку!»
І сусіди присмиріли,
Воювати вже не сміли:
Цар Дадон їм без усиль
Чинить опір звідусіль!

Рік проходить, інший мирно;
Півник наш сидить все смирно.
Якось вранці цар Дадон
Шум і гам почув крізь сон:
«Царю наш! отець народу! –
Галасує воєвода, –
Государю! Глянь! Прокиньсь!» –
«Що за галас тут якийсь? –
Цар, зіваючи, зітхає –
Га?.. Хто там?.. біда яка є?»
Воєвода словом мчить:
«Півник, царю мій, кричить,
Страх і шум у всій столиці».
До віконця цар – на спиці,
Бачить, б’ється півник – звір! –
Свій на схід звернувши зір.
Часу обмаль: «Гей, скоріше!
Всі по конях! Та жвавіше!
Військо шле Дадон на схід,
Старший син іде в похід.
Півник зразу вгомонився,
цар забувся, час спинився.

Вісім днів – як сон з лиця,
Цар від війська жде гінця:
Може, вже ідуть додому, –
Все гадається Дадону.
Думи з півником кричать.
Цар збирає іншу рать.
Вдруге військо шле на схід,
Син молодший йде в похід.
Ось і півник знов затих.
Все нема вістей від них.
Знову вісім днів проходять,
Люди з жахом дні проводять,
Думи з півником кричать,
Цар скликає третю рать.
Втретє військо шле на схід.
Та вже сам іде в похід.

Військо йде і день, і ніч;
І усюди дивна річ:
Ні побоїща, ні стану,
Ні надгробного кургану
Не стрічає цар Дадон.
«Що за диво? Чи не сон?»
Ось і восьмий день проходить,
Військо в гори цар приводить.
Між високих гір-тенет
Бачить фетровий намет.
Все в безмовності безкрайній,
А в ущелині туманній
Рать скривавлена лежить.
До шатра Дадон біжить..
Що за жах – картина битви!
Перед ним сини убиті –
Без шоломів і без лат –
Закривавлені лежать,
Розпластали крила-руки.
Бродять коні серед лу́ки,
По протоптаній траві,
По кривавій мураві..
Цар завив: «Ох, діти, діти!
Ви в чиї попались сіті,
Хто бажав соко́лам зла?
Горе! смерть моя прийшла».
Всі завили за Дадоном,
Застогнала дивним стоном
Глиб долин, відчувши смерть.
Раптом фетровий намет
Відчинився... і дівиця, –
Шамаханська то цариця! –
Вся у сяйві, як зоря,
Тихо стрітила царя.
Мов на сонце птаха ночі,
Глянув цар, пірнувши в очі,
І забув, немов у сні,
Вмить про смерть своїх синів.
Як прекрасна молодиця,
Шамаханська чарівниця!
Як привітлива з Дадоном:
Посміхнулась – і з поклоном
Ніжно за́ руку взяла,
І в шатер свій повела.
Там за стіл царя саджала,
Дивні страви подавала,
Ще й сонет із чар сплела,
І спочити відвела.
Ще і потім, тиждень рівно,
Покорившись їй безмірно,
Зачарований, – «це ж сон!» –
Пируватиме Дадон.

Ось, нарешті, й шлях додому,
Як же радісно Дадону:
З ним дівиця молода.
Знав би – слідом йде біда..
Перед ним – чутки скакали,
Небилиці розпускали.
Близь столиці, там де грот,
З шумом стрітив їх народ.
Бачать всі – ось колісниця,
Цар Дадон, а з ним цариця:
Всіх вітає цар Дадон..
Раптом – знову ніби сон:
В сарачи́нській шапці білій,
Весь як лебідь посивілий,
Давній друг його, скопець.
«А-а, вітаю, мій отець, –
Мовив цар йому, – що скажеш?
Йди поближче. Що накажеш?»
– «Цар! – всміхається мудрець, –
Розрахуймось – і кінець.
Пам’ятаєш? За услугу
Обіцяв мені як другу
Волю першу ти мою
Вмить здійснити, як свою.
Подари ж мені дівицю –
Шамаханську цю царицю».
Цар здивований був вкрай.
«Що ти? – каже, – постривай,
Чи то біс тобі шепоче,
Чи ти з глузду з’їхав, отче,
Що за дурість без кінця?
Так, я дійсно обіцяв,
Та усьо́му ж є границя.
І здалась тобі дівиця!
Чи здурів ти від краси?
Все, що хочеш, попроси:
Хоч казну, хоч благ боярських,
Хоч коня з конюшень царських;
І півцарства дам свого».
– «Ні, не хочу я цього!
Подари мені царицю –
Шамаханську молодицю», –
Все настоює мудрець.
Плюнув цар: «От біс-скопець!
Забагато ти канючиш.
Сам себе ти, грішник, мучиш;
Забирайсь, накличеш смерть;
Відтягніть старого геть!»
Дід хотів посперечатись,
Та безглуздо упиратись;
Вдарив цар його жезлом;
Той упав, і як на зло,
Зразу й вмер. – І вся столиця
Аж здригнулась, а дівиця –
«Хі-хі-хі» да «ха-ха-ха!»
Не боїться, бач, гріха.
Цар, хоч серце сумом вило,
Посміхнувсь цариці мило.
Ось – в’їжджає в місто він...
Раптом бризнув ніжний дзвін,
І в німих очах столиці
Півник, спу́рхнувши зі спиці,
Колісницю облетів
І царю на тім’я сів,
Стрепенувсь, у тім’я дзьо́бнув
І злетів... і в мить ту злобну
З колісниці впав старик –
Охнув цар – і вмер під крик:
«Кірі-ку! Кірі-ку-ку!
Царствуй, царю, на боку!»
А цариця вмить пропала,
Ніби зовсім не бувало.
Казка вигад, чуй між строк!
Добрим мо́лодцям урок!
Микола Сисойлов2016