|
У якійсь чудесній казці, У якомусь чудо-царстві Жив славетний цар Дадон. Був упертий, наче слон. Всім сусідам раз за разом Він наносив злі образи І зненацька, наче злива, Нападав на них сміливо. Та під старість забажав Відійти від ратних справ. Спокій мріяв влаштувати; Та сусіди дошкуляти Стали бідному царю, Пригадавши злість стару. Щоб від нападу й падіння, – Грабежів та зубожіння, Чужоземного правління, – Зберегти всі володіння, То ж повинен був тримати Цар Дадон чисельні раті. Воєводи не дрімали, Та частенько не встигали: Ждуть, бувало, з півдня, глядь, – А зі сходу лізе рать. Справлять тут, – а хвацькі гості Вже від моря йдуть. Зі злості Гірко плакав цар Дадон, Позабувши геть про сон. Не життя – одна тривога! Ось з проханням про підмогу Шле послання мудрецю, Звіздареві і скопцю. Шле за ним гінця з поклоном. І зустрівсь мудрець з Дадоном. І дістав під свій поклін, Золотого півня він. «Посади горласту птицю, – Мовив він царю, – на спицю; Знай, цей півник золотий – Охоронець вірний твій: Навкруги все тихо й мирно – Він сидіти буде смирно; Та лише зі сторони Будуть натяки війни, Чи вітрець набігів бранних, Чи якихось бід незваних, Вмить цей півник-молодець Свій підійме гребінець, Закричить і стрепенеться, І в те місце обернеться». Цар подякував скопця, Всяких благ наобіцяв. «За такого півня-стражу, – У захопленні він каже, – Волю першу я твою Вмить утілю, як мою». Так ось півник той зі спиці Вартувати став границі. Хтось загрозою чихнув, – Вірний сторож, як зі сну, Ворухнеться, стрепенеться, Вмить у бік той обернеться І кричить: «Кірі-ку-ку. Царствуй, царю, на боку!» І сусіди присмиріли, Воювати вже не сміли: Цар Дадон їм без усиль Чинить опір звідусіль! Рік проходить, інший мирно; Півник наш сидить все смирно. Якось вранці цар Дадон Шум і гам почув крізь сон: «Царю наш! отець народу! – Галасує воєвода, – Государю! Глянь! Прокиньсь!» – «Що за галас тут якийсь? – Цар, зіваючи, зітхає – Га?.. Хто там?.. біда яка є?» Воєвода словом мчить: «Півник, царю мій, кричить, Страх і шум у всій столиці». До віконця цар – на спиці, Бачить, б’ється півник – звір! – Свій на схід звернувши зір. Часу обмаль: «Гей, скоріше! Всі по конях! Та жвавіше! Військо шле Дадон на схід, Старший син іде в похід. Півник зразу вгомонився, цар забувся, час спинився. Вісім днів – як сон з лиця, Цар від війська жде гінця: Може, вже ідуть додому, – Все гадається Дадону. Думи з півником кричать. Цар збирає іншу рать. Вдруге військо шле на схід, Син молодший йде в похід. Ось і півник знов затих. Все нема вістей від них. Знову вісім днів проходять, Люди з жахом дні проводять, Думи з півником кричать, Цар скликає третю рать. Втретє військо шле на схід. Та вже сам іде в похід. Військо йде і день, і ніч; І усюди дивна річ: Ні побоїща, ні стану, Ні надгробного кургану Не стрічає цар Дадон. «Що за диво? Чи не сон?» Ось і восьмий день проходить, Військо в гори цар приводить. Між високих гір-тенет Бачить фетровий намет. Все в безмовності безкрайній, А в ущелині туманній Рать скривавлена лежить. До шатра Дадон біжить.. Що за жах – картина битви! Перед ним сини убиті – Без шоломів і без лат – Закривавлені лежать, Розпластали крила-руки. Бродять коні серед лу́ки, По протоптаній траві, По кривавій мураві.. Цар завив: «Ох, діти, діти! Ви в чиї попались сіті, Хто бажав соко́лам зла? Горе! смерть моя прийшла». Всі завили за Дадоном, Застогнала дивним стоном Глиб долин, відчувши смерть. Раптом фетровий намет Відчинився... і дівиця, – Шамаханська то цариця! – Вся у сяйві, як зоря, Тихо стрітила царя. Мов на сонце птаха ночі, Глянув цар, пірнувши в очі, І забув, немов у сні, Вмить про смерть своїх синів. Як прекрасна молодиця, Шамаханська чарівниця! Як привітлива з Дадоном: Посміхнулась – і з поклоном Ніжно за́ руку взяла, І в шатер свій повела. Там за стіл царя саджала, Дивні страви подавала, Ще й сонет із чар сплела, І спочити відвела. Ще і потім, тиждень рівно, Покорившись їй безмірно, Зачарований, – «це ж сон!» – Пируватиме Дадон. Ось, нарешті, й шлях додому, Як же радісно Дадону: З ним дівиця молода. Знав би – слідом йде біда.. Перед ним – чутки скакали, Небилиці розпускали. Близь столиці, там де грот, З шумом стрітив їх народ. Бачать всі – ось колісниця, Цар Дадон, а з ним цариця: Всіх вітає цар Дадон.. Раптом – знову ніби сон: В сарачи́нській шапці білій, Весь як лебідь посивілий, Давній друг його, скопець. «А-а, вітаю, мій отець, – Мовив цар йому, – що скажеш? Йди поближче. Що накажеш?» – «Цар! – всміхається мудрець, – Розрахуймось – і кінець. Пам’ятаєш? За услугу Обіцяв мені як другу Волю першу ти мою Вмить здійснити, як свою. Подари ж мені дівицю – Шамаханську цю царицю». Цар здивований був вкрай. «Що ти? – каже, – постривай, Чи то біс тобі шепоче, Чи ти з глузду з’їхав, отче, Що за дурість без кінця? Так, я дійсно обіцяв, Та усьо́му ж є границя. І здалась тобі дівиця! Чи здурів ти від краси? Все, що хочеш, попроси: Хоч казну, хоч благ боярських, Хоч коня з конюшень царських; І півцарства дам свого». – «Ні, не хочу я цього! Подари мені царицю – Шамаханську молодицю», – Все настоює мудрець. Плюнув цар: «От біс-скопець! Забагато ти канючиш. Сам себе ти, грішник, мучиш; Забирайсь, накличеш смерть; Відтягніть старого геть!» Дід хотів посперечатись, Та безглуздо упиратись; Вдарив цар його жезлом; Той упав, і як на зло, Зразу й вмер. – І вся столиця Аж здригнулась, а дівиця – «Хі-хі-хі» да «ха-ха-ха!» Не боїться, бач, гріха. Цар, хоч серце сумом вило, Посміхнувсь цариці мило. Ось – в’їжджає в місто він... Раптом бризнув ніжний дзвін, І в німих очах столиці Півник, спу́рхнувши зі спиці, Колісницю облетів І царю на тім’я сів, Стрепенувсь, у тім’я дзьо́бнув І злетів... і в мить ту злобну З колісниці впав старик – Охнув цар – і вмер під крик: «Кірі-ку! Кірі-ку-ку! Царствуй, царю, на боку!» А цариця вмить пропала, Ніби зовсім не бувало. Казка вигад, чуй між строк! Добрим мо́лодцям урок!
|