|
Ніде, в тридев’ятім царстві, В тридесятій Бож’їй пастві, Жив-був славний цар Дадон. Був він грізний, як дракон І сусідів зправа, зліва Ображав не раз сміливо; А під старість захотів Відпочити від боїв, Тобто, спокій влаштувати. А сусіди турбувати Стали кволого царя, Шкоди творячи заздря. Щоб кордон земель своїх Зберігати від чужих, Мав Дадон весь час тримати Начеку численні раті. Воєводи не дрімали, Та ніяк вже не встигали: То чекають з півдня, глядь, – Ан зі сходу лізе рать. Справлять тут, – лихі ті гості Йдуть від моря. Вже зі злості Інду плакав цар Дадон, Інду забував і сон. Що й життя в такій тривозі! І з проханням в допомозі Він звернувсь до мудреця, Звіздаря, ну, і скопця. Шле за ним гінця з поклоном. Ось мудрець перед Дадоном Став і витягнув з мішка Золотого півника. «Посади оцю ти птицю, – Мовив він царю, – на спицю; Цей мій півник золотий Буде вірний сторож твій: Як кругом все буде мирно, То сидітиме він смирно; А лише десь з глибини Слід чекати вже війни, Чи набігу сил нахабних, Чи біди, що йде неквапно, Вмить мій півник-молодець Припідійме гребінець, Закричить і стрепенеться І в той бік вмить обернеться». Цар скопця благословляє, Гори злата обіцяє. «За цю послугу леб’яжу – У захопленні він каже – Першу ж волю я твою Виконаю, як мою». Півник з золотоїої спиці Стерегти став всі границі. Небезпека десь видна́, Вірний сторож, як зі сна, Ворухнеться, стрепенеться, У той бік вмитьі обернеться І кричить: «Кірі-ку-ку. Ти царюй, я начеку!» І сусіди зрозуміли, Воювати вже не сміли: В такий спосіб цар Дадон Захистив весь свій кордон! Рік, і два проходять мирно; Півник – струнко, служить вірно. Ось одного разу цар Дадон Чує гам з усіх віко́н: «Царю наш! Татусь народу! – Криком будить воєвода, – Государ! Біда така!» – Що таке, панове, га? – Цар питає й позіхає: – Га?.. Хто там?.. біда яка є? – Воєвода йому вмить: «Півник наш чомусь кричить; Страх і шум у всій столиці». Цар до вікон, – ан на спиці, Бачить, півник, наче гід, Клювом вказує на схід: «Зволікати годі! Швидше! Люди, на́ кінь! Гей, жвавіше!» Військо царське на́ схід йде, Старший син його веде. Тут і півник вгамувався, Й шум затих, і цар заспався. Ось проходить вісім днів, А від війська – ні двох слів; Чи була, чи ні там битва, – Ні донесень, ні молитви. Півник знову став кричати. Кличе цар івже другі раті; Сина він тепер меншого Шле на виручку старшо́ого; Півник знову вмить затих. Знову «ні гу-гу» від них! Знову вісім днів проходить; Люди в страху дні проводять; Півник знову став кричати. Кличе цар івже треті раті; І веде, як в небуття – Сам не знаючи пуття. Йдуть війська і день, і ніч; Їм несила, певна річ. Ні побоїща, ні стану, Ні надгробного кургану Цар Дадон ще не зустрів. «Що за диво?» – говорив. Ось вже восьмий день проходить, Військо в гори цар приводить І, високих гір поміж – Шовковий – намет, скоріш. Все у тиші мовчазній В тій ущелині тісній Рать побита вся лежить. До намету цар спішить... Що ж це за страшна картина! Перед ним його два сина Без шоломів і без лат Мертві ті сини лежать, Меч встромивши друг у друга. Бродять коні серед луки, По притоптаній траві, По кривавій мураві... Цар завив: «Ох діти, діти! Горе нам! Попали в сіті І обидва, ой, діла! Горе! Смерть моя прийшла». Всі завили за Дадоном, Застогнала тяжким дзвоном Глиб долин, і серце гір Потряслось. В цю мить отві́р Відчинився... і дівиця, Шамаханська чи цариця, Сяючи вся, як зоря, Тихо вийшла до царя. Як на сонці птиця ночі, Цар замовк, дививсь їй в очі, І забув, як в стані снів, Смерть обох своїх синів. А вона перед Дадоном Посміхнулася – й з поклоном Його за руку взяла Й до намету повела. Там за стіл його саджала, Чим завгодно пригощала; І на ліжко не зім’яте Вкклала вдень відпочивати Потім тиждень він, гріховно, Їй скорявся безумовно, Як захоплений в полон, Знай, бенкетував Дадон. Та нарешті в шлях зворотний З раттю, як напередодні, Цар додому почвалав, І дівицю, звісно, взяв. Перед ним чутки літали, Про бувале й небувале. Поблизу воріт, от-от – З шумом їх зустрів народ, – Всі біжать до колісниці, До Дадона і цариці; Всіх вітає цар Дадон... Раптом в натовпі, як сон – В сарачинській шапці білій, Весь як лебідь біло-сивий, Друг старий його, скопець. «А, здорово, мій отець, – Мовив цар йому, – що скажеш? Йди-но ближче! Що накажеш?» – Цар! – відповідав мудрець, – Разочтемся під кінець. Пам’ятаєш? за заслугу Обіцяв мені, як другу, Волю першу вмить мою Виконати, як свою. Подаруй мені ж дівицю, Шамаханську цю царицю. – Цар здивований: «Ух ти, – Мовив старцю він, – що ти? Чи то біс в тебе вкрутився, Чи то з глузду ти звалився? Що ти в голову забрав? Я, звичайно, обіцяв, Але ж є межа дурниці. Нащо ця тобі дівиця? Повно, чи знаєш хто я? Ти проси в мене щодня Хоч скарбницю, чин боярський, Хоч коня в конюшні царській, Та пів-царства хоч мого». – Я не хочу будь-чого! Подаруй мені дівицю, Шамаханську цю царицю, – Каже в відповідь аскет. Плюнув цар: «Та ж лих кадет! То ж нічого не получиш. Сам себе ти, грішник, мучиш; Забирайся, цілий поки; Відтягнути геть старого!» Дід хотів засперечатись, Та накладно, може статись; Цар жезлом по лобі – тиць, Хутко впав дід горілиць, Вся столиця аж здригнулась, А дівиця усміхнулась: -Хі-хі-хі! та ха-ха-ха! – Не боїться, мов, гріха. Царь, хоч скривджений був сильно, Посміхнувся їй умільно. Ось – в’їжджає в місто він... Раптом звідкись тихий дзвін, Й на очах людей столиці Півник геть спорхнув зі спиці, К колісниці полетів І царю на тім’я сів, Клюнув в тім’я без чуприни Й полетів... і в ту ж хвилину С колісниці впав Дадон – Охнув раз, – і вмер спокон. А цариця вмить пропала, Ніби зовсім не бувало. Хоч брехня це, натяк – впрок! Добрим молодцям урок.
|