Десь-то, в тридев’ятім царстві, В тридесятім володарстві Жив-був славний цар Дадон. Змолоду, посівши трон, Розважався він війною, Для сусідів був грозою, А на старість захотів Одпочити від боїв, З упокоєм їсти-пити; Тут сусіди ну водити На царя за раттю рать, Шкоди й лиха завдавать. Щоб кінці землі своєї Від наруги від тієї Боронити день при дні, Цар війська держав грізні. Воєводи не дрімали, Та ніяк не потрапляли: Ждуть із півночі, аж на – Лізе з півдня рать буйна; Збудуть там – недобрі гості Морем сунуться; зо злості Навіть плакав цар Дадон, Навіть забував і сон. Де вже тут спокійно жити! От, щоб горю пособити, Вдався він до мудреця, Зорезнавця і скопця. Шле до нього він з поклоном. От мудрець перед Дадоном Став, торбину разв’язав, Золотого півня дав. «Посади оцю ти птицю, – Проказав мудрець, – на шпицю; Золот-півник всі краї Пильнуватиме твої: Як не ждать нізвідки лиха, – Буде пташка мирна й тиха, А як тільки б відкілясь Ворогів орда взялась, Чи війна б де починалась, Чи яка біда складалась, – Закричить мій співунець, Підійнявши гребінець, І повернеться до того Місця лютого й страшного», Цар, як теє зачував, Гори злота обіцяв Зорезнавцеві старому. Мовив: «Я слузі такому, Як для себе, без жалю Все віддам і все зроблю». Став же півник той на шпиці, Стереже його границі, Скоро тільки щось не так – Подає тривоги знак, Наче зо сну, стрепенеться, Повернувшись, озоветься, Закричить: «Кири-ку-ку! Царствуй лежма на боку!» І сусіди присмирніли, Воювати вже не сміли. Отаких-то цар Дадон Їм наставив перепон. Рік і два спливає мирно, Півник наш сидить сумирно. Тільки ж якось цар Дадон Чує крик і шум крізь сон. «Царю! Батьку милостивий! – Воєвода стогне сивий. – Встань, велителю! Напасть!» «Що таке? Заснуть не дасть! – Цар крізь позіхи до нього. – Га? Хто там? Чого й до чого?» Воєвода ж не мовчить: «Наш когутик знов кричить, Страх і шум по всій столиці». Цар до вікон, зирк – на шпиці Б’ється півник-вістівник, Повернувся в східний бік. Вже ж тут годі зволікатись: «Всі на коні! Гей, рівнятись!» Цар до сходу шле війська, Старший син за ватажка. Півник тут угамувався. Стихло все, Дадон здрімався. От минуло вісім днів, А не чуть про вояків: Як проходить оборона? – Не сповіщено Дадона. Золот-півень в крик уп’ять, – Цар нову скликає рать, Сина меншого із нею Шле правицею своєю. Півник знов сидить, притих, А вістей нема від них. Знову вісім день минає; Люд боїться, сну не знає; Золот-півень в крик уп’ять, – Цар скликає третю рать, Сам уже стає на чолі, Хоч не як-то й вірить долі. От ідуть та йдуть війська, Путь-доріженька тяжка. Ні ворожої ж то сили, Ні побою, ні могили В далині не вирина. Мислить цар: ну й дивина! От і восьмий день минає. Цар у гори прибуває І з усім своїм полком Опинивсь перед шатром. Все німе, як на картині, Круг шатра; в тісній долині Рать побита скрізь лежить. До шатра Дадон спішить... Ой, якої страховини! Перед ним його два сини Без шоломів і щитів На землі. Меча встромив Один одному у груди, Їхні коні – як приблуди, На столоченій траві, На кривавій мураві... Цар у плач: «Ох, соколята! Що за доля розпроклята! Вже не тішитись на вас! Ох! Настав мій смертний час!» Плаче цар, бійці ридають, Аж долили всі здригають, Аж тремтить усе нутро Гір високих... Враз шатро Відслонилось – і дівиця, Шамаханськая цариця, Наче ясная зоря, Тихо вийшла до царя. Як нічна змовкає птаха Перед сонцем, – так бідаха Перед нею занімів – Цар забувся про синів. А вона перед Дадоном Усміхнулась – із поклоном За правицю узяла І в шатро його ввела. Там за стіл його саджає Та частує-пригощає І кладе на відпочин Між гаптованих тканин. Цілий тиждень, як годину, Їй покірний до загину, В любий здавшися полон, Бенкетує цар Дадон. Аж нарешті він по всьому Каже війську йти додому, Сам красуню забира І рушає, бо пора. Перед ним чутки, як птиці, Носять правду й небилиці. Біля міста, край воріт Люди збіглись на привіт. Всяк летить прудким погоном За царицею й Дадоном. Цар Дадон вітає всіх. Гульк – із натовпів людських, В сарачинській шапці білій, Наче лебідь посивілий, Друг його, старий звіздар. «А, добридень, – каже цар, – Як живеш і що нам скажеш? Підійди-но, що накажеш?» «Царю, – в відповідь мудрець, – Треба скласти нам кінець. Як тобі я прислужився, Ти сказав, ще й побожився: Все тобі я без жалю, Як для себе, ізроблю. Подаруй мені дівицю, Шамаханськую царицю...» Цар поглянув, сам не свій: «Що ти, – каже, – навісний! Чи нечиста, може, сила В тебе розум затемнила? Що за біс тебе опав? Я не криюсь, обіцяв, Та таке вже не годиться... І нащо ж тобі дівиця? А чи знаєш ти, хто я? Воля царська тут моя – Хочеш золота дзвінкого? Чи коня мого прудкого? Чи півцарства, хочеш, дам?» «Не цікаво теє нам. Подаруй мені дівицю, Шамаханськую царицю», – Так відказує мудрець. Плюнув цар: «На тебе грець! Як таке, не дам нічого! Мучиш сам себе, старого! Одійди, як хочеш жить! Ну-бо діда відтягніть!» Дід почав був сперечатись, Та не з кожним слід змагатись: Цюкнув цар його жезлом Просто в лоб. Упав мішком Бідолаха. – Вся столиця Іздригнулась, а дівиця Хи-хи-хи та ха-ха-ха! Не боїться, бач, гріха. Цар, лихе забувши слово. Усміхнувся їй медово. От в’їздить до міста він... Раптом чує тихий дзвін, – І як стій серед столиці Півник, зринувши зо шпиці, Над царем залопотів І йому па тім’я сів, Стрепенувся, в тім’я клюнув Та й з очей... Униз посунув З колісниці цар Дадон, Відійшов на вічний сон. А цариця десь поділась, Наче й зовсім не родилась. Казка вигадка, проте Щось тут, браття, не пусте!
|