|
...Знов я відвідав Той закуток землі, де перебув Вигнанцем я два роки непомітні, – Вже десять літ минуло – і багато Змінилося для мене у житті, І сам, законові тому підвладний, Змінився я, – але відразу тут Мене минуле міцно вповиває, І бачиться: учора я блукав У цих гаях. Он той домочок скромний, Де з нянькою убогою я жив! Уже нема старої – за стіною Ані ходи важкої не почую, Ані дозору пильного її. Он пагорок лісистий, де звичайно Сидів я нерухомо – і дививсь На озеро – сумні згадки збудивши Про інші береги, про інші хвилі... Поміж ланів і пасовиськ зелених Воно синіє, чисте та широке. Через його недовідомі води Пливе рибалка, тягне за собою Свій бідний невід. Бовваніють села На берегах похилих – а за ними Вітряк кривий – уже насилу крила За вітром повертає... На межі Прадавньої дідизни, звідки шлях Здіймається угору і дощами Завжди поритий, три сосни стоять – Одна з них подаль – а дві інші вкупі, – Коли, не раз було, я їхав верхи, При місяці простуючи додому, Знайомим шумом шелест верховин Мене вітав. І знов на ту дорогу Я виїхав і враз перед собою Побачив їх. Вони й тепер такі ж, Такий же самий чує ухо шелест, Та біля їх старезного коріння (Там, де було пусте та голе місце) Тепер гайок розрісся молодий, Сім’я зелена; і кущі, мов діти, Під їх намет зійшлись. А віддалік Стоїть один похмурий їх товариш Самотником старим, і, як раніш, Навколо нього пустка. Здраствуй, плем’я, Мені незнане, молоде! Не я Тебе побачу у міцному віці, Коли переростеш моїх знайомих І голову заслониш їх стару Від подорожніх. Та нехай мій внук Почує ваш привітний шум, коли, Вертаючись із дружнього бенкету, З веселими і любими думками Пройде повз вас у темряві північній І спогада про мене.
|