|
...Знов одвідав я Отой землі куточок, де провів Вигнанцем аж два роки непомітних. Вже десять літ пройшло з тих пір – чимало Змінилося для мене у житті, І сам, покірний спільному закону, Перемінився я – та знову тут Минувшина мене обніме хутко, Й здається, тільки вчора ще блукав В гаях оцих я. Ось опальний домик, Де з нянею старенькою я жив. Нема вже бідної моєї – за стіною Вже кроків тих важких її не чую, Ані дбайливого її дозору. Ось горб лісистий, над яким так часто Сидів я нерухомо – і дививсь На озеро, і згадував із сумом Я інші береги та інші хвилі... Між нив злотистих і лугів зелених Прослалось широко воно, синіє; А по його поверхні невідомій Пливе рибалка й тягне за собою Убогий невід. – Береги пологі Усіяні сільцями – там за ними Скрививсь вітряк, свої насилу крила Перевертаючи на вітрі... На межі Дідівських володінь, на місці тім, Де вгору підіймається дорога, Порита вся дощами, три сосни Стоять – одна віддалена, дві інші Одна при одній близько, – коли мимо При сяйві місячнім я верхи їхав, Знайомим шумом шурхіт їх вершин Мені вітання слав. По тій дорозі Тепер поїхав я й перед собою Побачив знову їх. Вони все ті ж, Все той же їх, знайомий вуху, шурхіт – Та біля постарілого коріння (Там, де було колись-то зовсім пусто) Тепер розрісся молодий гайок, Сім’я зелена; стиснулись, мов діти, Кущі під їх покровом. Вдалині Стоїть один похмурий їх товариш, Мов парубок старий, круг нього там Як і раніше пусто. Здрастуй, плем’я І юне й незнайоме! Вже не я Могутній твій, дозрілий вік побачу, Коли переростеш моїх знайомців І голову стару їх ти закриєш Від подорожнього. Та хай мій внук Почує ваш привітний шум, коли Від співбесідників ітиме любих, Думок веселих і приємних повен, Побіля вас у тьмі нічній він пройде І спом’яне про мене.
|