|
...Знов одвідав я Куточок той землі, де я прожив Одлюдником два роки непривітних. Уже тому літ десять, і багато Змінилося для мене у житті, І сам, покірний спільному закону, Я одмінивсь; та ось ізнову тут Минувшина мене поймає жваво, – І вчора ще, здається, я блукав В оцих дібровах. Ось низенька хатка, Де з нянькою моєю жив я бідно. Бабусі вже нема, вже за стіною Не чую я її сутужних кроків, Ні ранкових її обходів... От горб лісистий, що над ним я часто Просижував без руху і дививсь На плесо, споминаючи з журбою – Ох, інші береги і інші хвилі... Між нив злотистих і левад зелених Воно, блакитне, розлилось широко: Через його непізнаниї хвилі Пливе рибалка й тягне за собою Убогий невід. Маячіють села По берегах плоских, а там за ними Скривився млин, що ледве-ледве крила Переверта за вітром... На межі Маєтків предківських, на місці тім, Де круто шлях здіймається у гору, Дощами весь поритий, три сосни Стоять: одна оддалеки, дві иньші Близенько рядом... Тут як верхи я їх Минав при світлі місячної ночі, Відомим гуком шелест їх верхів. Мені вітання слав. Отим шляхом Поїхав ниньки я й перед собою Побачив знову їх; вони ті ж самі, Той самий же знайомий вуху шелест; Та біля їхніх пнів перестарілих, Де все було колись порожнє, голе, Зросла тепер діброва молодая. Сім’я навколо товпиться зелена, Як діти, під наметом їх. А подаль Стоїть один приятель їх похмурий, Немов старий безженний і край нього Скрізь пустка, як і перш. Добридень, племя Незнанеє та молоде! Не я Побачу твій могутній пізний зріст, Коли моїх переростеш знайомих І голову старую їх закриєш Від погляду мандрівця... Та нехай Онук мій гук ваш вчує привітний, Коли йдучи із бесід приятельських, Думок веселих та приємних повний Він помине вас у темноті ночі І спогада про мене.
|