|
...Знову довелось Відвідати місця, де я провів Два роки непомітні у вигнанні. Вже десять літ пройшло з тих пір; багато Змінилося для мене у житті, І сам, земним скоряючись законам, Змінився я – та знову тут мене Минуле невідступно огортає. Здається, ніби вчора ще блукав У цих гаях. Будинок мій опальний, Де з нянею я жив, стоїть на місці, А вже її нема – не чую я Важких, знайомих кроків за стіною, Ні нагляду старанного її. Ось горб лісистий, на якому часто Сидів я непорушно – і дивився На озеро, пригадуючи сумно Інакші хвилі, інші береги... Між золотистих нив і темних луків Воно синіє широко і вільно; Хвилюючи його незнані води, Пливе рибалка й тягне за собою Убогий невід. Береги пологі Усіяли хатки – а там, за ними, Вітряк схилився, що насилу крила Під вітром обертає... На кордоні Дідівських володінь, на місці тім, Де вгору підіймається дорога, Розквашена дощами, три сосни Стоять – одна подалі, дві близенько. Коли повз них, бувало, проїжджав Я на коні при місячному світлі, Знайомим шумом шерех їх вершин Мене вітав завжди. По цій дорозі Тепер поїхав я і, як колись, Побачив знову їх. Вони ті ж самі, І чує вухо знов той самий шерех – Та біля їх могутнього коріння (Де порожньо було і непривітно) Тепер розрісся молодий гайок, Сім’я зелена, поросль, що тісниться Як діти навкруги. А оддалік Стоїть один похмурий їх товариш, Як холостяк старий, і біля нього Так само пусто. Плем’я молоде І незнайоме! Хай не я побачу Твій пізній, зрілий вік, коли вже ти Переростеш старих моїх знайомців І зовсім їх заступиш від очей. Але нехай мій внук у тиші ночі Колись почує ваш привітний шум, Коли, з гостей вертаючись додому З веселими й приємними думками, Повз вас він пройде. І тоді, можливо, Про мене він згадає.
|