|
Як до священної офіри Його не кличе Аполон, Поет не доторкнеться ліри. Життям пойнятий у полон; В турботах марних цього світу, В холодний оповитий сон, Він ще нікчемніший, ніж діти Усіх земних осель і лон. Та тільки божеських велінь До слуху відгомін долине, Душа, немов крило орлине, Здіймаються у височінь. Нудьгую він в безжурнім світі, Самотен в гомоні юрби, Не хоче голови хилити Перед кумирами доби; І сповнений видінь безумних І таємничих голосів, Біжить до диких берегів Під тінь дібров широкошумних.
|