|
Покіль поета не взиває До жертв священних Аполлон, В турботи суєтні без краю Пірнає він без перепон. Замовкла ліра без привіту; В душі його холодний тлін, І між дітей нікчемних світу Найбільш нікчемний, може, він. Та божий глас у тишині До слуха лиш його торкнеться, Душа поета стрепенеться, Немов орел в височині. Сумний серед людського виру, Спішить він від забав і зла, До ніг народного кумира Не хилить він свого чола. Біжить він, дикий і суворий, Весь звуків повний і снаги, На хвиль пустельних береги, У гомінких дібров простори...
|