|
Кохаю вас, – хоча й бішуся, Хоч праця це і сором марний, І біля ваших ніг, незграбний, В дурниці цій я зізнаюся! Мені не личить та й запізно... Таку плекати забаганку! Та вочевидь з усього видно В душі кохання лихоманку: Без вас нудьга, – я позіхаю; А з вами сумно, – я терплю; Нестерпно мовити бажаю, Як вас, мій янголе люблю! Коли я чую вас з вітальні Легку ходу, чи сукні шум, Чи звуки голосу невинні, Вже в голові немає дум. Ви посміхнетесь, – мені втіха; Ви відвернетеся, – журба; За день страждань – винагорода Мені бліда ваша рука. Коли за п’яльцями старанно Ви сидите, схилившись вправно, Вдивляючись в своє шиття В розчуленні я, мовчки, ніжно Милуюсь вами, як дитя!.. Чи вам сказати про зажуру, Про той ревнивий смуток мій, Як часом ви, в погоду хмуру Йдете гуляти вдалечінь? І вдвох розмови у куточку, І ваші сльози наодинці, І мандри ваші, що в Опочку, І з фортепіано вечорниці?.. Аліно! Зжальтесь наді мною. Кохання я не попрошу. Занадто мабуть, я грішу! Кохання, не про душу мою! Втім, краще вдайте! Проведе Мене ваш погляд, моя пташко! В оману ввести – йой, не важко!... Того, хто цю оману жде!
|