|
Не зграя воронів зліталась На купи тлілих черепів, За Волгою, навкруг огнів, Ватага молодців збиралась. Яка різноманітність лиць, І станів, і племен, і строїв! Із хат, із келій, із темниць Вони зійшлися для розбоїв! Мета одна лихим серцям, Без влади жити – їхній звичай. Втікач притулок має там, Що Дон покинув войовничий, Зійшлися грабувать людей: У чорних кучерях єврей, Калмик, башкирець з ним потворний, І фіни рудий, і циган чорний, Що з табору сюди прийшов! Розпуста, небезпека, кров – З’єднали узами міцними Сувору і страшну сім’ю; І той сьогодні вкупі з ними, Хто руку підійма свою На удовицю й сиротину, Хто любить крові свіжий знак, Немов замріяний юнак Кохання чарівну годину. Над лісом ніч і тишина, І місяць блиск на них наводить, І чарка, сповнена вина, Із рук у руки переходить. Частина спочивать лягла. Поволі змовкли звуки пісні, І сни злочинні, лиховісні, Як птиці, в’ються круг чола. Тим, що не сплять, оповідання Скорочують часи нічні, І розповідь нова до рання Серця хвилює в тишині. Таке його оповідання. «Було нас двоє: брат і я. В біді нам довелося жити, Нерідна нас взяла сім’я, І радості не мали діти; Ми добре знали злиднів час. Презирства стерпіли чимало. Зростали ми, і рано нас Жорстока заздрість хвилювала. Не залишилося в сиріт Ні хати бідної, ні поля; Не знали ми щасливих літ, Набридла нам печальна доля. Тоді умовились брати Шляхами іншими піти: Нам стали друзями новими Булатний ніж і ночі час; Забули ми печалі з ними, А совість... совість згасла в нас. Хіба забути юність любу! Тоді життя всміхалось нам, Тоді ми зневажали згубу І все ділили пополам. Бувало, зійде місяць повний І кине промінь золотий, На роздобутки в ліс глухий Виходимо у час умовний. Кого нам доля принесе? Кого сьогодні грабувати? Убогий піп, єврей багатий, – Вбиваєм і берем усе. Бувало, в ніч глуху зимою На конях летимо стрілою Над білим обширом снігів Під свист, під вигуки і спів. Хто не боявся стрічі з нами? Он корчма блимає свічками, Ми гучно брязкаєм в вікно І господиню викликаєм, Ввійшли – без грошей п’єм вино, Дівчат веселих пригортаєм! Та що ж? Недовго на землі Удвох брати бенкетували, Впіймали нас – і ковалі Залізним ланцюгом з’єднали, І варта підвела в тюрму. Я старший був і вже дозрілий, І муку звик терпіть німу У ланцюгах, та брат мій милий Заслаб. Не спалося йому, Він важко дихав і з журбою Казав, схилившись головою В нестямі на плече мені: «Як тут задушливо і темно... Я хочу в ліс... душа в огні... Води, води!..» – та я даремно З водою кухоль подавав: Він знову спрагою томився, І градом піт з чола котився. У нього мислі хвилював Огонь отруйної недуги; Вже він мене не пізнавав І щохвилини закликав Свого товариша і друга. Він говорив: «Де дівся ти? Боюсь без тебе я вмирати. Чому лишив мене, мій брате, Серед страшної темноти? Хіба не вперше я з тобою Покинув затишок ланів? Мене убивства і розбою Ти в лісі темному навчив! Тепер без мене він на волі У чистім і широкім полі Гуляє з кистенем один І у своїй завидній долі Не згадує вже друга він!» То в муках цих страшних годин, Як совісті важучі хмари, До нього сходили примари; Він холодів тоді, як лід, Коли вставав столітній дід, Зарізаний у полі нами; Цей привид він од себе гнав, Він очі затуляв руками, За діда так мене благав, В журбі, суворими словами: «Пожалься над його сльозами! Хто ніж на діда підійма, Того в житті чекає лихо... Не ріж його... він ледве диха... В нім крові теплої нема... Мій брате, не глумися з нього, Облиш його... ачей у бога Гнів пом’якшить в своїх мольбах!..» Хотів я, поборовши жах, Його ридання припинити І від примар оборонити. Все бачив він танець мерців, Які прийшли в тюрму з лісів, І чув жахливе шепотіння, Близьке погоні тупотіння. Очима блискав брат слабий, Волосся дибилось горою; Як лист у хащі лісовій, Тремтів, бо бачив за собою На площах юрби глядачів І путь страшну до місця страти, І нагаї в руках катів... Брат починав тоді кричати, На груди упадав мені. Так я проводив дні і ночі, Мовчали стіни кам’яні, І сну не знали наші очі. Та молодість своє взяла І повернула брату сили, Недуга, наче тінь, пройшла, Примари з нею відлетіли. Тоді сильніш серця братів Колишньої запрагли долі; Вони неслись в ліси, до волі, Жадали обширу ланів. Огидла темрява в’язниці, Крізь грати промені денниці, І дзвін залізних ланцюгів, І шум легкий нічної птиці. Та ось одного ранку ми, В тяжких кайданах, для тюрми В людей просили подаяння, І присяглися в тишині Ми давнє виконать бажання; Ріка шуміла вдалині, Туди – із берегів високих Бух! в водах попливли глибоких. А ланцюги важкі гримлять, Б’єм хвилі дружними ногами, Вже бачим острова піски І крізь холодний плин ріки Туди прямуємо. За нами Кричать: «Лови! лови! втечуть!» Солдати віддаля пливуть. Та вже на острів ми ступаєм, Кайдани каменем збиваєм, Брат з брата одіж ми рвемо, Що обважніла під водою... Погоню бачим за собою, Та сміло вартових ждемо. Один у хвилях потопає І воду піняву ковтає, І як свинець на дно пішов. А другий глибину зборов, І тільки плескіт ми почули В холодній і мілкій воді. У голову йому тоді Два камені важкі метнули – І бризнула на хвилі кров. Ми кинулись у воду знов, За нами вартові не бігли, Ми досягти землі устигли І в ліс пішли. Та бідний брат... І холод хвиль і каземат Юнацькі виснажили сили: Товариш занедужав мій, Примари знов його томили. Три дні не розмовляв слабий І не стуляв очей в дрімоті; Четвертий день в сумній турботі Немов перебував мій брат, Мене покликав, стиснув руку, Відкинув голову назад, І погляд розповів про муку; Рука здригнулась, він зітхнув, На грудях він моїх заснув. І я дививсь в холодні очі, Не розлучався з ним три ночі, Все ждав, чи не проснеться він, І гірко сумував один Над тілом; потім взяв лопату, Молитву грішну прочитав, Холодне тіло поховав... Пішов один у путь без брата. Даремно молодості дні Тепер ввижаються мені: Не прийдуть незабутні роки, Бенкети наші та наскоки – Могила все взяла німа. Ходжу похмурий, одинокий, Бо скам’янів мій дух жорстокий, І в серці жалості нема, Та як ходжу я на поживу, Боюся різать старика; На голову столітню, сиву Не зводиться моя рука. Я згадую... в тюрмі жорстокій У ланцюгах мій брат лежав – Без пам’яті в журбі глибокій За старика мене благав».
|