|
Безумних літ нестримані дозвілля Замучили мене, немов похмілля. Та, як вино, минулих днів печаль В душі усе міцнішає, на жаль. Мій шлях сумний. Віщує труд і горе Майбутнього розбурханого море. Та я не хочу, друзі, помирать; Я хочу жить, щоб мислить і страждать; І вірю – ще дістану насолоду За муки і турботи в нагороду: Гармонією слів іще уп’юсь, Над віршами сльозами обіллюсь. І вечір мій з його кінцем печальним Любов зігріє усміхом прощальним.
|