|
Я бачив смерть; вона в мовчанні сіла Біля порога тихого мого; Я бачив гроб; відкрився вхід його: Душа померкла й заніміла... Покину друзів я своїх, І днів життя мого гірких Ніхто вже й сліду не помітить, І милий погляд не одвітить На передсмертний погляд мій. Прощай, життя земне, де темрява доріг Над урвищем мені лежала, Де віра в чорні дні мене не утішала, Де я любив, де не любить не міг! Прощай, світило дня, прощай, небес завісо, Німої ночі мла, світання ніжний час, Знайомі пагорби, струмка пустельний глас, Безмовність таємнича лісу І все... прощай в останній раз. А ти, котра була мені у світі богом, Предметом сліз німих, суддею серця строгим, Прощай! минуло все... Огонь згасає мій, В холодну сходжу я могилу, І морок смерті крижаний Страждання всі прийме, усю жагу і силу. А ви, моїх товаришів Дедалі рідший гурт прекрасний! Скажу вам: «Друзі! я любив!..» І дух мій у знемозі згасне. До неї ви тоді підіть, Скажіть: поглинутий він тьмою... Можливо, що вона в ту мить Зітхне над урною сумною.
|