|
Прощай, свободная стихіє! Мені в останні це часи Ти котиш хвилі голубії У сяйві гордої краси. Як друга ревні нарікання, Як клич його в прощальний час, Сумний твій шум, твої благання Вчуваю я в останній раз. Душі моєї край жаданий! Як часто я по берегах Твоїх блукав сумний, туманний, З таємним наміром в грудях. Як я любив твої стогнання, Глухий твій шум, безодні глас, І тишину в вечірній час, І своєвільні поривання. Смиренний парус рибаків Твоєю примхою обраний, Відважно лине між валів – Але заграв ти, нездоланний, І тоне зграя кораблів! Не довелось мені навіки Втекти з нерушних берегів, Вітать тебе під вільні клики І поетичні править втіки По гребенях твоїх валів. Ти кликав, ждав... Я був окутий; Дарма тяглась душа моя: В могутній пристрасті незбутій На березі зостався я. Чого й журитись? Де б я нині Свій шлях безжурний прокладав? Один предмет в твоїй пустині До себе б душу прикував, Один бескет, гробниця слави... Там повивав холодний сон Величні спогади криваві: Там погасав Наполеон. Там він у муках і загинув... І слід за ним, як бурі шум, Од нас і другий геній злинув, Державець другий наших дум. Він зник, улюбленець свободи, Лишивши світу свій вінець. Шуми, здійми грозу негоди, Він був, о море, твій співець. Твого мав образу ознаку; Твій дух буяв в душі живій. З тобою силу мав однаку І глибину і запал твій. І світ спустів... У дні погожі Мене де б виніс океан? Людські шляхи усюди схожі: Де крапля блага – на сторожі Сваволя там або тиран. Прощай же, море! Не забуду Твоєї владної краси І довго-довго чути буду Твій звук в вечірнії часи. В ліси, пустині, одинокий, Тобою повний, понесу Твої бескети і затоки, І блиск, і тінь, і хвиль красу.
|