|
Прощай, стихіє в вольній силі! Останній раз тепер мені Ти котиш півпрозорі хвилі, Красою сяєш в далині. Мов друга журні нарікання, Мов клич його в прощальний час, Твій дружній шум серед світання Почув я тут в останній раз. Душі моєї світла мріє! Як часто берегом твоїм Я тут ходив, носив надії У серці тихім і сумнім. Як я любив твої припливи, Глухий твій шум, безодні глас, І тишину в вечірній час, І хвиль свавільних переливи! Покірний парус на човні Пливе, незайманий тобою, У тихі ночі, в світлі дні. Та враз ти зводишся з прибою, І кораблі лежать на дні. Хотів навіки я лишити Докучні, сірі береги, З тобою дихати і жити, І на хребтах твоїх носити Жар поетичної снаги. Ти ждало, кликало... Надію Несла в журбі душа моя; Хоч я любив тебе, як мрію, Та на землі лишився я... Навіщо жаль? Куди б я нині Не йшов у ці тривожні дні, Одне ім’я в твоїй пустині На душу проситься мені. На скелі є гробниця в славі, Де взяв його холодний сон: Там спогадання величаві, Як загасав Наполеон. Спочив у муці він шаленій. І вслід за ним, як бурі шум, Від нас відходить інший геній, Володар інший наших дум. Його оплакала свобода, Віддав він світу свій вінець. Шуми, клекоче хай негода: Він був, о море, твій співець! Твій образ вольний і широкий Кипів у нім, як дух борні, Він був, як ти, хмурний, глибокий, Страшний в своїй самотині. І світ спустів... Мене-бо всує Куди б не виніс океан, – Одна судьба в людей існує, – Бо де добро – то там вартує Чи то освіта, чи тиран. Прощай же, море! Не забуду Твою красу, твої дари, І довго, довго чути буду Твій шум у тихі вечори. В ліси, в поля, в піски сипучі, Тобою повний, понесу Твої затоки й сині кручі, І сонце, й тінь, і хвиль красу.
|