|
Арісте! Й ти в юрбі служителів Парнаса! Ти хочеш осідлать упертого Пегаса; За лаврами спішиш на небезпечний шлях І строгу критику стрічаєш у боях! Арісте, вір мені, покинь перо й чорнило, Забудь струмки, ліси, смутні оті могили, В холодних співанках любов’ю не палай; Щоб не злетіть з гори, мерщій униз чвалай! Без тебе віршників доволі єсть і буде; Їх твори видадуть – і цілий світ забуде. Можливо, і тепер, відрікшись від утіх, З дурною музою в нарадах потайних У домі, що прийняв Мінервину егіду1, Хтось пише тайкома нову «Телемахіду». О, бійся талану безглуздих співаків, Що убивають нас вагою пишних слів! Несправедливості потомства суд не знав: На Пінді лаври є, та й кропива буває. Страшись безславності! – Ну що, як Аполлон, Почувши, що і ти поліз на Гелікон, Золотокудрою хитне лиш головою І надарить тебе – спасеною лозою? Та що? Ти хмуришся, мов хочеш відказать! «Будь ласка, не втручайсь і зайвих слів не трать; Як я наважився, то вже не відступаю, Судила доля так, я ліру обираю. Хай гудить світ мене, – зречусь його тенет; Кричи, ганьби чи лай, – а я таки поет». Арісте, не поет, хто римувати вмів І, скриплячи пером, паперу не жаліє: Хороші вірші, бач, складніша річ писать, Ніж Вітгенштейнові французів побивать. В той час, як Дмитрієв, Державін, Ломоносов, Співці уславлені, краса і гордість росів, І розум живлять нам, і вчать зичливо нас, – О скільки гине книг в появи самий час! Писання голосні Рифматова, Графова Із Бібрусом тяжким гниють у Глазунова; Ніхто їх не згада, щоб ту бредню читать, Прокляття Фебове на них немов печать! Скажім, діставшися на Гелікон щасливо, Поетом можеш ти назваться справедливо: Ласкаво читачі тебе тоді приймуть. Чи не гадаєш ти, що зразу потечуть І ріки золота до тебе, поруч слави, Що вже тримаєш ти на відкупі держави, Червінці в кованих шкатулках бережеш І, лежма на боку, їси собі та п’єш? Ні, рід письменницький, мій друже, не багатий; Розкішні, з мармуру будовані палати І скрині золота не суджені йому: Землянка півсліпа, горище у диму – Ото палац його, ото блискучі зали. Поетів – хвалять всі, годують – лиш журнали; Фортуни колесо не котиться до них; Руссо нагим родивсь – нагим навіки стих; Постелю з жебраком Камоенс розділяє; Костров занедбаний у злиднях помирає, Хреста чужа рука поставила над ним; Життя їх – ряд страждань, гримуча слава – дим. Тепер ти про свою задумався дорогу. «Одначе, – скажеш ти, – всіх судячи так строго, Усе картаючи, як Ювенал новий, Ти на поезію тут виклав погляд свій; А чом же сам, на муз не жартома сердитий, Ти віршами прийшов зо мною говорити? Що сталося тобі? Безумний ти чи я?» Арісте, почекай, ось відповідь моя; В якомусь-то селі, серед мирян поштивих, Спокійно проживав, до кіс дійшовши сивих, В миру з сусідами, шановний панотець, Що по околиці прославивсь як мудрець, От якось він ішов п’яненький із гостини, Бо на весіллі був, а там не без чарчини. Попалися йому назустріч мужики. «Послухай, батюшко, – сказали простаки, – Нам, грішним, розтлумач – ти ж пить забороняєш І ненастанно всіх тверезості навчаєш, – Ми вірили тобі; та що ж ти нині сам...» «Послухайте, – сказав священик мужикам, – Як в церкві вас учу, так вам і слід чинити, А з мене прикладу ви, друзі, не беріте». Так само і мені доводиться сказать; Не хочу виправдань для себе я шукать: Щасливий, хто живе спокійно, без турботи, До віршів жодної не маючи охоти, Своїми одами журналів не тягчить І над експромтами по тижню не сидить! Не любить він сягать до верховин Парнаса, Він не шукає муз та бистрого Пегаса; Рамаков не прийде йому труїти світ; Щасливий, друже, він, – тому, що не піїт. Та досить цих розмов – боюсь тобі докучить І сатиричними писаннями замучить. Чи за пораду ти подякуєш мені? Признайся, друже мій: писатимеш чи ні?.. Роби хоч сяк, хоч так, а я скажу у вічі, Що слава – добра річ, а спокій – кращий вдвічі.
1 Тобто в школі. – Прим. Пушкіна.
|