|
Віддавна радісний союз Серця поетів сполучає: Вони жерці єдиних муз; Один вогонь їх осяває; Хай різні їм судились дні, Натхнення – спільна їх корона. Клянуся пам’яттю Назона: Язиков, рідний ти мені. На Дерптську вийшов би дорогу Давно я вранці, друже мій, І до гостинного порогу Поніс мандрівницький свій кий, І повернувся б, мов оживши Від чару безтурботних днів, В розмовах серце звеселивши Під твій натхненно-вільний спів. Та злобно грає мною щастя: Давно літати мушу там, Куди повіє самовластя, А де спинюсь – не знаю сам. – То гонений, то у вигнанні Марную я закуті дні. Поете, зваж на це послання, Здійсни надії чарівні. В селі, де жив Петрів обранець, Царів, цариць любимий раб, Сам з роду царського вигнанець, Завзятий предок мій, арап, Де, забуваючи бенкети І пишний двір Єлизавети, У темнім липовім гаю Він думав, хилячись до Лети, Про дальню Африку свою. Я жду тебе. Тебе зі мною В сільськім обійме шалаші Мій брат по крові, по душі, Пустун, помічений тобою; І муз окрилений пророк, Наш Дельвіг теж нас не покине – І наша трійця в ті хвилини Прославить вигнання куток. Сторожу пильну ми обманим, Восхвалим вольності дари, Бенкетів сяйвом полум’яним Серед вечірньої пори Серця ми будем розважати, І слухать віршів передзвін, І стуком чар, шипінням вин Нудьгу зимову проганяти.
|