|
Овідію, живу край тихих берегів, Яким ти вигнаних вітчизняних богів Колись давно приніс і попіл свій зоставив. Безрадісний твій плач оці місця прославив; І ліри ніжний звук іще не занімів; Ще повнить землю цю твій незабутній спів. Я знову уявив твоє смутне чекання, Пустелю півночі, поетове заслання, Туманні небеса і звичний сніг навкруг, Недовгим і скупим теплом зогрітий луг. Захоплений не раз журливих струн ігрою, Я серцем був своїм, Овідію, з тобою: Твій бачив корабель, як жертву бурунів, І якір, що упав край диких берегів, Де ніжному співцю судилось сум і горе. Без тіні там поля, без винограду гори; Народжені в снігах для мороку війни, За Істром Скіфії холодної сини Там причаїлися і здобич виглядають, Загрозою щомить для селищ нависають. Нічим їх не спинить: по хвилях вод пливуть, Дзвінкою кригою безбоязно ідуть. Тобі (дивуйсь, Назон, свавільним примхам долі Що змалку зневажав потіхи в ратнім полі, Трояндами чоло вінчать безжурно звик, Солодким забуттям пишався з року в рік, – Шолом важкий тепер прийдеться одягати, Край ліри мирної сталевий меч тримати. Ні друзі, ні дочка, ні віддана жона, Ні музи – подруги кохання і вина – Співця скорботного не вигоять печалі. Даремно грації твої пісні вінчали, І марно юнаки напам’ять знають їх: Ні скарги, ні літа, ні слава давніх втіх Уже Октавія довіку не розчулять; Дні старості в журбі твої повіки стулять. Італії-краси співець-громадянин, В країні варварів, серед сумних хвилин, Вітчизни голосу тепер ти більш не чуєш І в дружньому листі тужливо так сумуєш: «О поверніть мені священний дім батьків І мирний затишок прабатьківських садів! О, друзі, Августу мою журбу несіте! І длань караючу сльозами відхиліте! Коли ж не вірить бог гірким мольбам моїм, І не побачу більш тебе, великий Рим, – О згляньтесь, друзі, ви на долю в час останній: Поставте хоч труну в Італії коханій!» Та хто ж насмілиться, зневаживши харіт, З докором глянути на свідків чорних літ – На сльози ці твої? І зможе хто суворо, Байдуже прочитать твої останні твори, Де ти даремний сум нащадкам передав? Суворий слов’янин, я сліз не проливав, Не розумію їх. Вигнанець добровільний, Судьбу зневаживши, до жалощів не схильний, З душею ніжною цей край відвідав я, Де й досі у піснях живе печаль твоя. І повен дум і мрій, тебе я уявляю, Овідію, і знов твоїх пісень співаю, І прагну я відчуть твоє чуття сумне, Та погляд зраджує і мрії і мене. Вигнання це твоє чарує потай очі, Яким не дивина північне сяйво ночі. Тут довго світиться небес ясна блакить; А сніжна заметіль повіє і промчить. На скіфських берегах незнаний гість чудовий, Син півдня, виноград сіяє пурпуровий. Суворий грудень вже на руські береги Безмежно простилав заметами сніги, Зима лягала там, а з першою весною Тут сонце радісне сіяло наді мною; І свіжа пазелень вкривала в’ялий луг, І поля вільного торкався ранній плуг; Ледь віяв вітерець диханням схолоднілим. Як тільки перший лід над озером стьмянілим Вкривав, немов кришталь, прозору синь струї. Я спроби пригадав несміливі твої. Цей день, відзначений натхненням безбережним, Коли свій перший крок у подиві безмежнім Ти хвилям, скованим зимою, доручив; І от над кригою, здалось, твій слався спів, І тінь твоя пливла, і сумовиті звуки Неслися віддалік, мов тоскний зойк розлуки. Втішайся: не зів’яв Овідія вінець! А я, поміж юрби загублений співець, Для поколінь нових пройду в житті безслідно, І геній мій помре, мов жертва непомітна, Як смуток літ моїх, пустої слави мить!.. Коли ж нащадок мій, з незнаних ще століть, Мій слід шукатиме, дізнавшися про мене. Отут, де славний прах, де билося натхненне Співоче серце, – хай тоді воскресну я, З подякою злетить до нього тінь моя, І спогад правнука мені відрадним буде, І сповідь щиру цю нехай він не забуде: Як ти, скоряючись ворожій злій судьбі, Не хистом – долею я рівний був тобі. Північну ліру я будив у цьому краї, Блукаючи, коли на берегах Дунаю Великодушний грек свободу викликав, І жоден друг мені руки не простягав; Але чужі поля та гір зелені схили І музи мирнії мене благословили.
|