|
Співцю! Іздавна між собою Не ладять наші племена: То наша стогне сторона, То гине ваша під грозою. І ви, бува, бенкетували Кремля ганьбу й ясир, І ми об брили павших стін Як празьких немовлят та й лупцювали, Коли в кривавий прах топтали Красу Костюшкових стягів. І той не наш, хто вашу діву Кільцем жаданим пов’язав; Не надіп’єм жадану чашу На славу ваших красних дам; І наша діва молода, Зманивши серце поляка, Відкине, пані гордовита Любов країни шкідника. Та крик бо вірша пречудовий Серця недружні поєдна – Бо усміх музи – загадковий Земля ненавистю німа, При ґречних звуках окрилення При співі лір... І повстають благословення На племена приходить мир...
|