|
З Гомером довго ти пробув на самоті, Чекали довгі ми години, І, світлий, виніс ти скрижалі нам святі, Зійшовши в діл із верховини. І що ж? Знайшов ти нас в пустелі під шатром, Де буйний ми танок водили В безумстві бенкету, вклоняючись чолом Кумиру, що самі створили. Великий сором нас і жах тоді пойняв. В пориві гніву і печалі, Пророче, ти дітей заблуканих прокляв, Розбив святі свої скрижалі? Ні, нас ти не прокляв. Ти любиш з висоти Зіходить в тіняві долини, Ти любиш грім небес, але зичливо ти І бренькіт слухаєш бджолиний. От справжній де поет! Душею тужить він На пишних іграх Мельпомени, Та пильно слухає і вільний передзвін Базаром любленої сцени. То кличе Рим його, то гордий Іліон, То древні скелі Оссіана, І враз легкий його помчати може сон У слід Бови чи Єруслана.
|