|
Коли для дальньої вітчизни Ти залишала чужину, В годину незабутню, грізну Я горя звідав глибину. Вмоляв, тримав тебе за руки, Сльоза котилася з повік, Печаль і скруту, мить розлуки Благав подовжити навік!.. Але пі лунками раювання Ти в мить одну поклала край: Мене ти звала із вигнання Туди, де жде твій рідний край. Ти говорила: «Ще щасливий, Під небом чистим слушний час У пущах, це цвітуть оливи, Навік, навік з’єднає нас». Проте, отам, де небосхили Блакиттю сяють з висоти, А в берег б’ють, плескочуть хвилі, Останнім сном заснула ти. Твою любов, твої страждання Поглинув морок... Тільки я... Живий! В мені киплять бажання! Звучить в мені: «Я вся – твоя!»
|