Сиджу у в’язниці, безсилий, блідий. А зрослий в неволі орел молодий, – Мій бідний товариш, – махає крилом І їжу криваву клює під вікном. Клює й поглядає крізь грати в вікно, Неначе зі мною зріднився давно, І хоче сказати: «Ми тут помремо», І поглядом кличе: «Давай втечемо! Ми вільні, ми – птахи; пора нам, пора Туди, де з-за хмари біліє гора, Туди, де з-за моря зринає зоря, Туди, де гуляє лиш вітер... та я!..»
|