|
Чого так шумите, народнії вітії? Чом анафемою ви грозите Росії? Що так бентежить вас? Чи розрухи Литви? Покиньте! Звада се слов’ян поміж собою, Старий домашній спір, вже рішений судьбою, Питання, що його не розберете ви. Віддавна вже поміж собою Ті ворогують племена; Не раз клонилась у нерівнім бою То їх, то наша сторона. Хто встоїться у тім нерівнім бою? Хвастливий лях? Чи вірна Русь велика? Чи річечки слов’ян зіллються в руськім морі, Чи висохне воно – ось заковика. Лишить нас! Таж ви не читали Оті кривавії скрижали, Незрозуміла вам далека Ота сімейна ворожнеча. Для вас німі і Кремль, і Прага; Безумно лиш чарує вас Борні розлучної відвага, І ви зненавиділи нас. За що ж? Признайтеся, чи не за те, Що на розвалинах горючої Москви Ми не признали того за святе, Під чим тоді дрижали ви? Чи не за те, що ми в безодню повалили Той, що над царствами всіма тяжив кумир, І кров’ю нашою купили Європі волю, честь і мир? Грізні ви на словах, та спробуйте на ділі! Чи ветеран старий, що спочива в постелі, Нездужа причепить свій ізмаїльський штик? Чи руського царя уже безсильне слово? Чи сперечаться нам з Європою наново, І чи росіянин вже від побід відвик? Чи, може, мало нас? Від Пермі до Таврідп, Від фінських зимних скель до теплої Колхіди, Від потрясенного Кремля До стін недвижного Китаю Сталевою щитиною блискуча Вся встане руськая земля. Тож висилайте нам, вітії, Своїх озлоблених синів! Доволі місця їм в полях Росії Посеред нечужих для них гробів.
|