Уривок з незакінченої поемиТьма залягла на небосхилі, З-за хмари, блиснувши серпом. Проміння місячне стовпом Упало на варязькі хвилі. На водах лебідь в тишині Заснув, і все кругом спочило; Та ось по темній глибині Летить, біліючи, вітрило, І бризки світяться рясні; Налякана злітає птиця, Почувши поряд шум весла. Чий парус це? Чия правиця Його в тумані натягла? Їх двоє. За весло руками Узявшися, гребе один І човен направляє він На південь, другий же очами Окинув далеч темноти, Задумався, не скаже слова, На берег із човна зійти Його нога уже готова. Пливуть... «Старий, до скелі прав! Причалюй», – і пустився вплав Нетерпеливий за водою, І ось на березі він став. А другий вправною рукою Вітрило опустив, на мох Човна спокійно витягає, До кореня вербичок двох Вузлом надійним укріпляє – І сходить повагом старий На берег дикий і крутий. Креснув об кремінь – неозоре Багаттям освітилось море. Суворий край! Громаддя гір Повите віковічним сумом, Об них б’ючися, вал, як звір, Реве і стогне; сосни з шумом Аж гнуться в сутінках яруг Над води спінені, кипучі; Ні квітки, ні трави – навкруг Пісок та мох, шпилі та кручі Скрізь бережуть тавро громів, Сліди потоків кучерявих, І тліють кості – для вовків, Пожива в урвищах кривавих. Ось до вогню старий простяг Свої худі закляклі руки, Прикмети довголіття й муки, Як темні зморшки на щоках. Його літа не пощадили, Забрали силу молоду, Взуття і одяг говорили Про дикість, працю і нужду. А інший хто? Здоров’я ллється Із тіла юного; як цвіт, Прекрасний він; але, здається, Не знає щастя з ранніх літ. В його очах журба невпинна, На ньому одяг слов’янина, Слов’янський меч, що звідав січ, Слов’янські очі голубіють, Як злото, кучері ясніють, Спадають хвилями до пліч... Одягнений в брудне лахміття, Зігрітий полум’ям од віття, Старий забувся кріпким сном. Але юнак, на грудях руки Згорнувши в роздумі хрестом, Сидить з нахмуреним чолом... Минає ніч, огонь погас, Прочах і попіл, вод рівнина Біліє, близько ранку час; Приходить сон до слов’янина. Він був у дальній стороні. По морю, по землі носився, У дні війни, минулі дні, На заході, на півдні бився, Ділив і здобич і труди З суворим племенем Одена, Від нього ворогів ряди Тікали, як морська, шалена В час бурі хвиля в чорну млу. Він слухав радісну хвалу І арфи скальдів серед ночі, У сильних він бенкетував І гордих чужоземок очі Незвичним чаром хвилював. Але героя сон не носить Тепер по стороні чужій, В полях, де мчигься бурний бій, Де гострий меч героїв косить. І сон йому не нагадав Кіріаландії глухої, Ні Альбіона, де шукав Він слави в грізному двобої. Йому не сниться шум валів, Він позабув на морі битви, Досвітні спалахи вогнів, Гук сурми, гавкання ловитви. Тепер хвилює, постає Щось інше в серці слов’янина: Ось перед ним слов’ян дружина. Її щити він пізнає; Він знову простягає руки Товаришам минулих літ. Забутим в довгі дні розлуки, Які покинули цей світ. Він бачить Новгород Великий, Знайомий терем з давніх пір; Та скрізь бур’ян розрісся дикий, Все пил густий укрив навіки, Травою весь покрився двір. Поспішно в мовчазних оселях Один герой проходить наш, Все мертве... Ні гостей веселих, Ні вигуків, ні дзвону чаш. І раптом – перед ним світлиця... В нім серце б’ється: «Тут чи ні – Любов очей, душа-дівиця, Навіки суджена мені? Чи то ж найду?» – з душевним шалом Він входить; що ж? жахлива мить! Ось під холодним покривалом Кохана мертвою лежить. В нім дух завмер і знов проснувся, Юнак припав до білих рук: Вона! – Лише стогнання звук, Останній звук вві сні почувся... Вона... Її не підвести... У дівчини на грудях рана. «Вона загинула, кохана, Хто міг?..» – і чує голос: – «Ти!» В цей час одні і ті ж турботи Серед солодкої дрімоти Тривожать душу старика: Вві сні він парус розвиває, Береться за весло рука, Пливе, і човен відганяє В затоку голуба ріка, І вільна риба попадає В дебелий невід рибака. Скрізь тихо: море спочиває. Та хмара весь небесний шир Оповиває, грім гуркоче, І ось під човном дикий вир Кипить, бунтується, клекоче; Дарма назустріч берегам Пливти нещасний звідси хоче, Удар – і човен пополам! Рибак летить в воді глибокій На дно; прокинувся, дрижить, Навколо гляне: всюди спокій, В надхмар’ї сонячна блакить Виводить ранок світлоокий. З дерев, з обвітрених вершин Назустріч ранішній зірниці, Щебечучи, злітають птиці; Розвиднілось – та слов’янин Ще не прокинувся, дрімає, Його лице вкриває гнів, Із вуст летять потоки слів, Він стогне, камінь обнімає... Його рибалка розбудив, Штовхнув тихесенько ногою – Всі привиди, подібно рою, Геть відлетіли, – він встає, Йому в обличчя сонце б’є, І він, прощаючись, старому У руку золото дає. «Тебе зовуть вітри додому, Хай щастя справдиться твоє. Скрізь тихо, добра це година, Спіши, а я – мій інший шлях». Старий із радістю в очах Благословляє слов’янина: «Тебе хай вічно бережуть Перун, і Світловид, і Ладо, Живи на світі літ багато, Здоровим до могили будь. Тебе хай молода дружина Зустріне в радості й сльозах, У друга будеш пити вина, А недруга розіб’єш впрах». Він до човна зі скелі сходить, Набряклий вузол розв’язав, Надувся парус і помчав, – Але старий очей не зводить З крутих насуплених вершин, Покритих темними лісами, Де швидко між чагарниками Сховався юний слов’янин.
|