|
Коли я був малий, вона мене кохала І дудку непросту мені подарувала; Вслухалася мені привітно: і легка Сухих очеретин торкалася рука, І я вже награвав непевними перстами І гімнів мудрості, навіяних богами, І лагідних пісень фрігійських пастухів. Від рана до смерку в німій тіні дубів Уважно стежив я за кожним діви словом; І, тішачи мене вітанням випадковим, Шовкові кучері одкинувши мерщій, У мене брала знов вона дарунок свій: Живило очерет божественне дихання, І серце повнило святе причарування.
|