|
Коли я був дитям, вона мене кохала, Цівницю в сім стволів мені подарувала, Вслухалась з усміхом; і я, природи син, На щілинах дзвінких тугих очеретин Вже награвав тоді слабими ще перстами І гімни голосні, навіяні богами, І мирні співанки фрігійських пастухів. Із ранку й до смерку у сутіні дубів Все діви тайної я чарувався словом: І, тішачи мене дарунком випадковим, Цівницю з рук моїх, ласкава й осяйна, Не раз підносила до власних уст вона. І очерет дзвенів під неземним диханням І серце сповнював святим зачаруванням.
|