Вулиця. Накритий стіл.
За ним бенкетує кілька мужчин і жінок.
Молодий чоловік

Шановний пане голово! Згадаю
Про чоловіка нам знайомого,
Того, що жартами смішними своїми,
Приповістками та дотепними
Запитаннями й відповідями,
Гризькими та поважними при тім
Так часто оживляв обіди наші
І розганяв понурість, яку нині
Зараза, гість наш, насилає навіть
На найбистріші розуми та душі.
Тому два дні наш спільний сміх славив ще
Його промови. Неможлива річ,
Аби на своїм бенкеті веселім
Ми Джексона забули. Ось іще
Стоять крісла пусті, неначе ждуть
Весельчака, та він вже віддалився
В холоднеє житло там під землею.
Еге, і найпроречистий язик
Замовкнути нарешті мусить в гробі!
Немного нас іще живих, і нам
Нема причини сумувать. І так
Я предкладаю випить в його пам’ять
З веселим брязкотом чарок та з окликом,
Немовби він живий ще був між нами.
Голова

Він перший з круга нашого зійшов,
Тому ми мовчки вип’єм в честь його.
 
Молодий чоловік

Хай буде й так!
(Усі п’ють мовчки.)
Молодий чоловік
(до молодої сусідки)
Твій голос, панно люба,
Виводить звуки рідних нам пісень
Прекрасно так, аж страшно. Ну-ко, Мері,
Ось заспівай понуро та протяжно,
Аби ми потім дужче, шаленіше
До радості звернулися, як той,
Що від землі якимось привидом
Відлучений був на якусь хвилину.
Мері
(співає)
Був час, що країна наша
У спокої процвітала,
Щонеділі церков божа
Люду повная бувала;
Наших діток в шумній школі
Гомоніли голоси,
Блискотіли в чистім полі
Іскри серпа та коси.

Нині церков запустіла,
Школа замкнена стоїть,
Нива дарма переспіла,
Тільки глухо ліс шумить.
Мов після огню, селище
Тихо пусткою стоїть;
Тихо скрізь, лиш кладовище
Не пустіє, не мовчить.

Раз у раз померлих носять,
Чути стогони живих;
Боязливо бога просять,
Аби мир дав душам їх.
Щохвилини місця треба,
І могили все рясніше,
Мов наляканеє стадо,
Тиснуться усе густіше.

І як вчасная могила
Суджена моїй весні,
Ти, кого я так любила,
Хто так милий був мені,
Ти, благаю, не зближайся
До своєї Дженні нині,
Уст мертвих не доторкайся,
Що лежить у домовині!

Геть іди з оселі сеї,
Забирайся куди-будь,
Де би міг душі своє!
Муки скинуть і забуть!
Аж коли мине зараза,
Бідний мій відвідай прах,
А Едмонда не забуде
Дженні навіть в небесах.
Голова

Спасибі вам, тужлива панно Мері,
Спасибі вам за пісню ту жалібну.
Давно колись, як бачимо, така ж
Чума горби й доли ті навістила,
Такий жалібний стогін розлягався
По берегах потоків та річок,
Що нині весело та сумирно
Сей дикий рай ось тут перебігають.
Понурий рік, в котрім так много сильних,
Відважних, добрих жертв загинуло,
Ледве чи лишить пам’ятку по собі
В якій-будь простій пастуховій пісні,
Тужливій та приємній. Ні, ніщо
Так не смутить нас серед радощів,
Як звук тужливий, що в душі лунає.
Мері

О, якби я ніколи не співала
Поза хатиною моїх батьків!
Вони любили слухать свою Мері.
Саму себе, здається, чую я,
Як там у хаті рідній я співала.
Мій голос солодкіший був тоді,
Бо був він голосом невинності.
Луїза

Тепер не в моді пісеньки такі,
Та все-таки бувають прості душі,
Що люблять таяти від сліз жіночих
І сліпо вірять їм. Вона ще певна,
Що зір її плаксивий – безвідпорний.
А якби про свій сміх те саме думала,
То, певно, все б лиш тільки усміхалась.
Хвалив же Вальсінгем крикливих північних
Красунь, – і ось вона і розстогналась!
Ненавиджу ті жовті коси панночок
Шотландських.
Голова

Слухайте, ось стук коліс!
Їде віз, повний мертвих тіл.
Негр поганяє коні.

Ага, Луїзі робиться недобре.
У неї, думав я, по язиці судячи,
Мужчини серце. Та ось, бач, жорстока
Слабша від ніжної, і страх живе
В душі, яку заполонила пристрасть.
Бризни води в лице їй, Мері! Бач,
Їй ліпше.
Мері
(до Луїзи)
О, сестрице мого смутку
Й моєї ганьби, притули головку
На грудь мою!
Луїза
(приходить до себе)
Страшенний демон – ох!
Мені приснився, чорний, білоокий.
Мене він кликав до візка свойого,
А в нім мерці лежали ? лепотіли
Якісь страшні, невідомі слова.
Скажіть, се був лиш сон, чи, може, справді
Візок поїхав?
Молодий чоловік

Ну, Луїзо, звеселися!
Хоч наша вулиця пуста й безмовна,
Від смерті захист, бенкетів пробуток
Нічим не затривожених, то знаєш,
Візок той чорний має право скрізь
Переїздити, й пропускать його
Ми мусимо. Послухай, Вальсінгем!
Аби всі суперечки перервати
І наслідки зомлівань тих жіночих,
Ти заспівай свобідну пісню нам,
Живу, не тугою шотландською
Надихану, але буйну, вакханську,
Породжену серед чарок пінистих.
Голова

Такої я не знаю, але гімн
На честь чуми вам можу заспівати.
Я написав його в минулу ніч,
Коли розстались ми. Мені прийшла
Охота дивная до віршування
Вперше в житті. Послухайте ж мене!
Хрипливий голос мій тій пісні відповідний.
Многі

Гімн в честь чуми! Ось гарно! Браво, браво!
Голова
(співає)
Коли могутняя зима,
Як смілий вождь, веде сама
На нас косматії дружини
Своїх морозів і снігів,
Настрічу їй тріщать долини,
Гуде веселий шум пирів.

Грізна цариця.та чума
Тепер іде на нас сама,
Багату жертву щоб пожати;
До нас в віконце день і ніч
Могильні стукають лопати...
Робота? Поміч? Не в тім річ.

Як від напасниці зими,
Запрімся також від чуми,
Світім свічки та наповнім чарки!
Втопімо весело уми,
Веселі заводім танки
І похвалім панування чуми!

Буває оп’яніння в бою,
На краю пропасті мрачної,
В розбурханому океані,
Посеред хвиль грізних і тьми,
І у пустиннім урагані,
І в смертоноснім подисі чуми.

Все, що загибеллю нам грозить,
Живеє серце нам морозить,
У собі криє певну насолоду,
Може, безсмертності задаток.
Щасливий, хто серед тривог таких
Знайти та відчувать їх міг.

І так хвала тобі, чума!
Нам не страшна могили тьма,
І поклик твій нас не смутить.
Чарками стукнім дружно ми!
І запах рож хай ще нас звеселить,
Хоч, може, й він – зарід чуми.
Входить старий священик.
Священик

Безбожний пир! Безбожні ви безумці!
Ви бенкетом, розпусними піснями
Наругу робите мрачній тиші,
Яку довкола розвіває смерть.
Серед страховищ погребів плачливих,
Серед блідих тих лиць на кладовищі
Молюся я, а ваші захвати
Ненависні переривають тишу
Гробів і над тілами мертвими
Стрясають землю. І якби старців
Молитви та жінок не освятили
Смертельні, спільні ями, міг би я
Подумати, що се якісь чорти
Безбожну душу мучать і зо сміхом
У тьму кромішну тягнуть.
Декілька голосів

По-майстерськи
Говорить він про пекло. Геть, старий!
Іди собі, куди пустився йти!
Священик

Я заклинаю вас святою кров’ю
Спасителя, розп’ятого за нас,
Покиньте дивоглядний бенкет сей,
Коли бажаєте зустріти в небі
Утрачені кохані ваші душі.
Геть, розходіться по своїх домах!
Голова

В домах у нас лиш смуток. Молодість
Бажає втіх.
Священик

Так се ти, Вальсінгем?
Той сам, що тому три неділі – ще
Труп матері, приклякши на коліна,
З риданням обіймав і з вереском
Вбивався над її могилою?
Чи думаєш, вона тепер не плаче,
Не плаче гірко у самому небі,
Коли глядить на сина в бенкетах
Та в омуті розпусти, коли чує
Твій голос, що співа скажені
Пісні, які мішаються з святими
Молитвами й зітханнями тяжкими?
Ходи за мною!
Голова

І чого прийшов ти
Мене тривожить? За тобою йти
Не можу й не повинен. Тут держить
Мене розпука, спомини страшні,
Та свідомість мойого беззаконства,
Та страх перед мертвою пустотою,
Яку стрічаю у своїй домівці,
Та новина скажених радощів
І благодатная отрута сеї чаші,
І пестощі – прости мене господь! –
Отсих погиблих, але милих творів.
Тінь матері не викличе мене
Від них, і пізно чую голос твій,
Що зве мене. Дармі твої зусилля
Спасти мене. Старий, іди в спокої!
Та будь проклятий, хто піде з тобою!
Многі

А, браво, браво! Бравий голова наш!
Ось тобі проповідь! Махай, махай!
Священик

Матільди чистий дух тебе ось кличе!
Голова
(встає)
Так присягни ж мені, піднявши в небо
Зів’ялу руку, що навіки в гробі
Полишиш те забутеє ім’я!
О, якби від очей її безсмертних
Сховать я міг сей вид! Мене колись
Вона вважала чистим і свобідним,
І знаходила рай в моїх обіймах.
Де я? Святе дитя світляне! Бачу
Тебе я там, куди мій дух пропащий
Ніколи не дійде.
Жіночий голос

Він божевільний!
Про жінку згадує, яку поховано.
Священик

Ходім, ходім!
Голова

Мій отче, ради бога,
Покинь мене!
Священик

Спаси тебе господь!
Прощай, мій сину!
Відходить. Бенкет тягнеться далі. Голова сидить, потонувши в тяжку задуму.
Іван Франко1914