(Із Вільсонової трагедії: The city of the plague)

Вулиця. Накритий стіл. Кілька чоловіків і жінок, що бенкетують.
Молодий чоловік

Вельмишановний голово! Я хочу
Усім нам нагадати про людину,
Чиї постійні вигадки і жарти,
Чиї слівця і відповіді гострі,
Такі дошкульні і такі дотепні,
Нам оживляли бесіду застільну
І розганяли морок, котрий нині
Зараза, гостя наша, насилає
На кращі, найблискучіші уми.
Недавно зовсім наш загальний регіт
Його насмішки славив; неможливо,
Щоб ми серед веселого бенкету
Забули Джаксона! Тут навіть крісло
Стоїть порожнє, нібито чекає
Жартівника – та він уже пішов
В своє холодне житло під землею...
Хоч, певне, красномовніший язик
Не замовкав до нього у могилі;
Та нас багато ще живих, і нам
Ще сумувати нічого. Отож,
Я пропоную вшанувати пам’ять
З веселим дзвоном келихів і сміхом,
Немов би він живий.
Голова

Він вибув перший
Із кола нашого. Тож пиймо мовчки
За упокій його...
Молодий чоловік

Хай буде так!
Всі п’ють мовчки.
Голова

Твій голос, мила Мері, так виводить
Пісень народних жалісливі звуки;
Тож заспівай нам сумно і протяжно,
Щоб потім безоглядніше віддатись
Веселощам, як той, хто від землі
Відірваний, до неї повернувся.
Мері
співає
Ще недавно, наче рожа,
Сторона моя цвіла;
У неділю церква божа
Завжди повною була;
Безтурботних діток в школі
Долинали голоси,
І виблискувало в полі
Лезо гострої коси.

Зараз церква запустіла;
Школа замкнена давно;
Хлібна нива перезріла
І осипалось зерно;
І село, мов попелище,
Сиротиною стоїть –
Тихо скрізь – лиш кладовище
Не пустіє, не мовчить.

Щохвилини мертвих носять,
А вуста людей живих
Безнадійно бога просять
В рай забрати душі їх!
Щохвилини смерть-примара
Цей продовжує абсурд,
І могили, як отара,
Тісно туляться у гурт!

І якщо мене могила
Вже чекає на путі,
Ти, кого я так любила
У короткому житті,
Я молю: не наближайся
До труни, коханий мій,
Вуст безкровних не торкайся,
Краще осторонь постій.

І залиш село відразу,
В той же день його покинь.
Пережди хоч рік заразу
І душею відпочинь.
І коли хвороба схлине,
Ти відвідай бідний прах;
А Едмонда не покине
Дженні навіть в небесах!
Голова

Задумлива і щиросердна Мері,
Ми дякуєм за жалісливу пісню!
В минулі дні чума така ж, напевне,
Відвідала і твій далекий край.
Тоді звучали зойки і квиління
На берегах потоків і струмків,
Що протікають весело і мирно
Крізь дикий рай шотландської землі;
І чорний рік, коли скосило стільки
Відважних, добрих і прекрасних жертв,
Лишив про себе пам’ять ненадійну
Хіба що у простій селянській пісні,
Сумній, але приємній... Далебі,
Ніщо так не печалить у розвагах,
Як звуки, що беруть за серце нас!
Мері

Якби ж то я ніколи не співала
Ніде, окрім як дома, у батьків!
Вони любили слухати мене;
Мені і досі інколи здається –
Співаю біля рідного порогу.
Мій голос кращим був тоді, бо він
Був голосом невинності...
Луїза

Нікому
Такі пісні тепер вже не потрібні!
Хоч є ще душі, що готові тануть
Від сліз жіночих, сліпо вірять їм.
Вона вважає, що слізливий погляд
Пасує їй – а думала б так само
Про посмішку свою, тоді, напевне,
Все б посміхалась. Вальсингам хвалив
Красунь північних співи: ось вона
І розстогналась. Я терпіть не можу
Шотландського волосся жовтизну.
Голова

Послухайте: я чую стук коліс!
Їде візок, наповнений мертвими тілами.
Негр управляє ним.

Ого! Луїзі млосно; а здавалось,
Що в неї в грудях серце чоловіче.
Але жорстокий ніжного слабкіший,
І дивний страх живе в душі безстрашній!
Хлюпни води їй, Мері, у обличчя.
Мері

Ганьби і туги випадкова сестро,
Дай пригорну тебе.
Луїза
приходячи до тями
Жахливий демон
Мені приснився: чорний, білоокий...
Він звав мене у свій візок. У ньому
Лежали мертві люди – й белькотіли
Жахливі і нечувані слова...
Скажіть мені: у сні це відбувалось,
Чи їхав він і справді?
Молодий чоловік

Ну, Луїзо,
Розвеселись – хоч вулиця і стала
Для нас єдиним сховищем від смерті,
Притулком для бенкетів безтурботних,
Та знаєш, цей візок, страшний і чорний,
Усюди має право роз’їжджать.
Ми пропускать його повинні! Слухай
Ти, Вальсингаме: щоб спинити сварки
І вигадки жіночі, заспівай
Нам пісню, жартівливу і веселу,
Натхнену не шотландською журбою,
А буйну і живу, вакхічну пісню,
Народжену під дзвін киплячих чаш.
Голова

Ні, краще я вам заспіваю гімн
На честь чуми, – я написав його
Вночі, коли ми з вами розпрощались.
Мені бажання дивне римувати
Прийшло уперше! Слухайте ж мене:
Для пісні голос мій хрипкий підходить.
Голоси багатьох

Цей гімн на честь чуми! Давайте слухать!
На честь чуми! прекрасно! браво! браво!
Голова
співає
Коли розлючена Зима,
Як грізний вождь, веде сама
На нас згуртовані дружини
Своїх морозів і снігів, –
Назустріч їй тріщать каміни,
А з-за столів лунає спів.

Отак безжалісна Чума
Тепер іде на нас сама
І сподівається зібрати
Врожай небачений. А ти
Під стук могильної лопати
Що вдієш? Чим допомогти?

Як від бешкетниці Зими,
Замкнемось ми і від Чуми!
Під крики, жарти і куплети
В бокалах втопимо уми
І, знов справляючи бенкети,
Уславим вторгнення Чуми.

Є дивний захват у бою,
І у безодні на краю,
І в штормовому океані,
Між хвиль могутніх і пітьми,
І у пустелі, в урагані,
І навіть в подиху Чуми.

Все, що загрожує й страшить,
Для серця смертного таїть
Незрозумілу насолоду,
Як у незвідане поріг!
Щасливий той, хто у негоду
Її в собі відчути зміг.

Отож, хай славиться Чума!
Нас не лякає смерті тьма:
З життям вже зведено рахунки!
І не вино з бокалів ми –
П’ємо дівочі поцілунки,
Можливо... сповнені Чуми!
Входить старий священик.
Священик

Безбожні і безсовісні безумці!
Ви дикими піснями і бенкетом
Злочинно глумитеся над спокоєм,
Який усюди встановила смерть!
Молюся я на похоронах кожних
Поміж блідих обличч на кладовищі,
А ваші співи й вигуки розпусні
Бентежать мир гробів – і навіть землю
Над мертвими тілами потрясають!
Якби жінок і стариків моління
Не освятили спільної могили, –
Подумати б я міг, що то чорти
Померлого безбожника шматують
І у пітьму його зі сміхом тягнуть.
Кілька голосів

Майстерно він розказує про пекло!
Іди, старий! іди куди ішов!
Священик

Я заклинаю вас святою кров’ю
Ісуса, розіп’ятого за нас,
Бенкет свій страхітливий припинити,
Якщо зустріти хочете на небі
Оплакані недавно вами душі.
Розходьтесь по домівках!
Голова

Ні! Вони
У нас сумні, а юність любить радість.
Священик

Невже це ти, той самий Вальсингам,
Який тому три тижні, на колінах,
Труп матері своєї обіймав
І на її могилі побивався?
Ти думаєш, вона тепер не плаче,
Не квилить гірко десь у небесах,
Коли із жахом дивиться на землю,
Де син її в розпусті бенкетує,
Де він пісні співає безсоромні
Між молитов і стогонів людських?
За мною йди!
Голова

Навіщо ти приходиш
Мене вмовлять? Не можу, не повинен
Я за тобою йти: я тут тримаюсь
І розпачем, і спогадом страшним,
І повним усвідомленням падіння,
І нездоланним жахом порожнечі,
Яку у себе дома зустрічаю,
І новизною буйних цих бенкетів,
І звабною отрутою вина,
І ласками (пробач мені, Господь)
Хоч грішного, та милого створіння...
Тінь матері не викличе мене
Звідсіль – вже пізно – чую голос твій,
Що закликає, – визнаю зусилля
Мене спасти... Старий, іди із миром;
Та хто з тобою піде – прокляну!
Голоси багатьох

О браво! браво! Маєш гідну відсіч!
Ось проповідь тобі! Пішов! Пішов!
Священик

До тебе закликає дух Матільди!
Голова
встає
Клянись мені, піднісши вгору руку,
Клянися перед небом, що навіки
У спокої залишиш це ім’я!
О, тільки б від очей її безсмертних
Сховати це видовище! Колись
Вона мене вважала чистим, гордим –
І у моїх обіймах знала рай...
Де я? Святе дитя любові! бачу
Тебе я там, куди мій грішний дух
Вже досягнуть безсилий...
Жіночий голос

Він безумний, –
Він марить про дружину, що померла!
Священик

Ходім, ходім...
Голова

Прошу, заради бога,
Залиш мене!
Священик

Врятуй тебе господь!
Прощай, мій сину.
Іде геть. Бенкет продовжується. Голова за­ли­ша­єть­ся у глибокій задумі.
Олександр Грязнов?