Цар з царицею прощався, В путь-дорогу виряджався, І самотня край вікна Сіла ждать царя жона. Жде від ранку і до ночі, Розболілись навіть очі, Бо на шлях лише вночі Не дивилася ждучи, Тільки все не видно друга! Бачить лиш: лютує хуга, Укриває сніг поля, Біла геть лежить земля. Так мина три чверті року; Тут доходить жінка строку, І вночі проти різдва Любу доню сповива. А на завтра, раннім-рано, Той, кого так довго ждано, Милий гість і володар, Повернувся батько – цар. Увійшов, вона зирнула, Жалібнесенько зітхнула, Раювання не знесла І на той світ одійшла. Цар був довго безутішний, Та з людей же хто не грішний? Рік, мов сон пустий, пройшов, Одружився цар ізнов. Що вже правда, – молодиця Хоч куди була цариця: Росла, біла на виду, Гляне, скаже – доладу; А зате була чванлива, Завидюща й норовлива. Взяв за нею цар одно Дивне дзеркальце; воно Особливу силу мало: Як людина розмовляло. Тільки з ним вона була Не гордлива та не зла, З ним привітно жартувала, І, красуючись, питала: «Ясне дзеркальце, скажи, Правду знати поможи: В світі я ж найчарівніша, З білих личком найбіліша?» І воно їй одріка: «Звісно, ти одна така; Ти з усіх найчарівніша, З білих личком найбіліша“. І цариця: от сміха! Та до дзеркальця – ха-ха! Та поводити плечима, Та підморгувать очима, Руки в боки, круть та верть, Повна гордості ущерть. А царівна із маляти, Все гарніючи, зростати Нишком-тишком почала І нарешті розцвіла. Чорнобрива, білолиця, Вдачі тихої дівиця. Перечув про квіт оцей Королевич Олисей. Він посватавсь як пристало; Цар дав посагу чимало: Сім торгових городів Та сто сорок теремів. Щоб з гільцем не забаритись, Ну цариця чепуритись Проти дзеркальця свого І питає знов його: «В світі я ж найчарівніша, З білих личком найбіліша?» Що ж воно їй одріка? «Ти красуня он яка; Та царівна ще біліша, Між всіма найчарівніша». Як цариця відстрибне, Як рукою замахне, Та по дзеркальцю як гупне, Закаблуком як притупне!.. «Скло гидке, мені на злість, Ти брехливу склало вість! Як їй мірятись зо мною? Я в ній одур заспокою! Ач, красуха підросла! Ще б пак біла не була: Вагітною знала мати На сніжок лиш поглядати! Та скажи: чи не брехня, Щоб оте падчереня Всім було за мене краще? Світ сходи увесь, ледащо, – Краля я одна така!» А воно їй одріка: «Все ж царівна ще біліша, Ще за тебе чарівніша». Що робитимеш? Вона, З люті, завидків страшна, Кида дзеркальце під лавку, Кличе дівчину Чорнавку І дає наказ такий Тій челядниці своїй: Одвести царівну в пущу, Там зв’язати і живущу Залишити в гущині На поживу звірині. Клятій бабі й чорт кориться, Тож покірлива служниця В ліс царівну повела І далеко так зайшла, Що царівна догадалась, І на смерть перелякалась, І благати почала: «Не вчини, серденько, зла! Я провин своїх не бачу; Прийде час, тобі віддячу, Не губи мене, молю!» Та, з сердечного жалю, Рук царівні не в’язала, Одпустила і сказала: «Не сумуй, якось буде!» І сама додому йде. «Що? – спиталася цариця, – Де гарнуля-чарівниця?» «В лісі там сама-одна, – Відказали їй вона. – Міцно зв’язана під дубом; Так ото під вовчим зубом Легше буде їй страждать, Менше буде смерті ждать». І дзвонити чутка стала, Що царська дочка пропала! Тужить цар і двір усей. Королевич Олисей Помолився щиро богу І рушає у дорогу: З’їздить він поклав світи, Нареченую знайти. Наречена ж, ніч до ранку Проблукавши, наостанку В лісі терем натрапля. Чужаницю ще здаля Зустрічає гавком псище, І замовк, надбігши ближче. До воріт вона іде, Ні душі нема ніде. Пес позад у вихиляси. От приступки і баляси, – Сходить краля на рундук І бере кільце до рук; Двері тихо відчинились, І очам її явились: Ясна горниця, кругом Лави, криті килимком, Стіл у покуті дубовий, Піч і припічок кахльовий. Дума дівчина: мабуть, Люди добрі тут живуть, Знать, не жде мене тут лихо. В горницях тим часом тихо. Дім царівна обійшла, Скрізь прибрала, підмела, Засвітила богу свічку, Затопила жарко пічку, За переділку пішла І тихенько там лягла. Наближалися обіди; Чути, хтось то верхи їде: Входять сім богатирів, Сім рум’яних усанів. Старший каже: «Диво, люди! Чисто як і гарно всюди! Хтось наш терем прибирав Та господарів чекав. Хто ж то? Вийди, покажися, З нами чесно подружися: Як старий ти чоловік, – Дядьком будеш нам повік; Як бабуня, – будеш мати, Так і станем величати; Хлопець може, – нам усім Щирий будеш побратим; Як же красна ти дівиця, – Будь нам любая сестриця». Лиш промовив теє він, Гостя тут: низький поклін Шанобливо віддавала, Зашарілась і прохала Дарувати, що прийшла, Хоч не кликана була. Враз по мові ті спізнали, Що царівну привітали; Посадивши у куток, Їй піднесли пиріжок, Чарку повну наливали, На тарелі подавали. Та від п’яного вина Відмовлялася вона; Пиріжок лиш розломила Та кусочок відкусила! І схотіла спать після, Бо здорожилась, мовля. Одвели брати сестрицю У горішнюю світлицю І саму лишили там, Бо клонилась к подушкам. Замелькали дні за днями; Із названими братами Стала краля жить в лісу; Їй на сум нема часу. Дружно всі брати щоранку Виїжджають на світанку На просторі погулять, Сірих уток пострілять, Руку праву розім’яти, Турчина з сідельця зняти, Чи татарину мечем Всікти голову з плечем, Чи нагнать довготелеса – П’ятигорського черкеса. А тим часом в терему Лад вона дає всьому: Прибере і їсти зварить, Їх ніщо в житті не сварить, Всі у злагоді, ясні. Так ідуть за днями дні. Дня якогось ік дівиці До горішньої світлиці Всі гуртом по видноті Увійшли брати оті. Старий мовив: «Сестро мила! Знаєш: нам уже несила, – Всіх нас семеро, в тобі Всі закохані, собі Кожен з нас в подружжя б радий Взять тебе; так бога ради Нас як-небудь помири: Мужем котрогось бери, А опрочим будь сестрою. Чом же крутиш головою? Відмовляєш, мабуть, нам! Не по грошах, може, крам?» «Ой, юнацтво, шани гідне, Браття миле, браття рідне! – Їм царівна відмовля. – Як неправда, – відсіля Не ступлю бодай живою! Соколи ви всі собою, Тільки ж воля не моя, Бо заручена вже я. Щиро вас люблю назавше, А проте й умру, казавши: Наймиліший зміж людей Королевич Олисей». Кожен мовчки те прослухав І потилицю почухав. – «Вибачай! Спитать не гріх, – Старший мовив од усіх: – Коли так, про це вже здержусь Говорити». – «Я не серджусь, – Тихо мовила вона, – І відказ мій – не вина». Сватачі їй уклонились, Тихо вийшли, не сварились, І у згоді всі оп’ять Стали жить та поживать. А тим часом зла цариця Люто кожен раз гнівиться, Як царівну спомина; І на дзеркальце вона Пересердя довго мала; Та нарешті пригадала, Хто красу її хвалив, Сіла знов, забувши гнів, Перед дзеркальцем на лаву І заводить річ ласкаву: «Любе дзеркальце, скажи, Правду знати поможи: В світі я ж найчарівніша, З білих личком найбіліша?» І воно їй одріка: «Ти красуня он яка; Та живе в лісу без вісті, В богатирському захисті, Із братами сімома Та, найкраща між всіма». І цариця налетіла На Чорнавку: «Як ти сміла Обманить мене? і в чім?..» Та призналася в усім, Як і що. Цариця клята, Обіщавши дівці ката, Вирішала: чи не жить, Чи царівну погубить. Раз царівна, дім прибравши, Любе браття дожидавши, Пряла мичку край вікна. Тільки чує враз вона – Пес загавкав. Гульк – аж лихо! То черниця там старчиха, Згорблена, іде двором, Пса відгонячи ціпком, Їй вона: «Бабусю-ненько, Зачекайте, я хутенько, Ось собаку нажену, Дещо й вам подам». – «Ну-ну! – Відказала їй черниця: – Пес твій, дочко – чарівниця, Зовсім, клятий, подолав, Мало геть не розірвав. Ач, головоньку клопоче! Вийди но!“ – Царівна хоче Вниз іти, хлібець взяла, Та з приступок лиш зійшла, Пес під ноги підбігає І до бабки не пускає; Бабка ж пробує піти, Він до неї навпроти Лютим звірем. Що з ним стало? «Видно, виспався він мало, – Їй царівна промовля, – То ж ловіть!» – Стара здаля Хлібчик на льоту схопила. «Дякую, – говорить, – мила, Бог тебе благослови; Ось тобі за це, лови!» І рум’яно-золотисте До царівни повне, чисте Прямо яблучко летить... Пес як скокне, заскавчить... Та метка царівна в руки: Хап – спіймала. «То ж од скуки, Ясочко, його з’їси, Добра дівчина єси!» Так та бабка проказала, Уклонилась і пропала. За царівною з двора Пес на сходи, зазира Сумно в очі, грізно виє, Ніби серце пеське ниє, Ніби хоче їй сказать: «Кинь!» Вона його плескать, Лащить ніжною рукою: «Що, Соколку, що з тобою? Ляж!» – і двері з рундука За собою замика, До вікна ізнов сідає Ждать братів, а поглядає Все на яблучко оте. А воно, мов золоте, Медом начебто налите, Запашне і соковите, Аж просвічує воно, Кожне видно в нім зерно! Підождать вона хотіла До обіду, та несила: В руки яблучко взяла І до усток піднесла, Так подержала, куснула І кусочок проковтнула... Враз царівні дух забивсь, Руки впали, покотивсь Плід рум’яний по підлозі, В оченятах світ небозі Потьмарився, стан поник, І царівна під божник На широку лаву впала І нерушна, тиха стала... Лихо чувши, пес умить Хазяям своїм устріть В ліс подався і до двору З молодецького дозору Кличе їх страшним виттям. «Не на добре! Горя нам Не минуть» – брати сказали І, як вихор, всі помчали. Входять – лихо! В мить оту ж Пес на яблуко чимдуж Люто кинувся під лавку, Проковтнув, і що ж – без гавку, Без скавчання враз пропав, Знать, отрути скуштував. А на лаві злоби жертва, Там лежить царівна мертва. Сумом світ пойнявсь братам; Помолившись небесам, Стали тлін вони вдягати, Щоб небіжку поховати, Та роздумали. Вона Отака лежить ясна, Ніби це заснула тихо, І одно лише – не диха. Три доби отак мина, Не прокинулась вона; І брати дочку цареву В домовину кришталеву По обрядові кладуть, І гуртом тоді ідуть Тлін ховать в Порожню гору; Там вони в північну пору Домовину на стовпах, На чавунних ланцюгах Обережно пригвинтили, Вхід залізом захистили; І, вклонившись до землі, Старший мовив: «Спи у млі, У холодній домовині. На землі твоя віднині Не сіятиме краса; Дух твій приймуть небеса. Не прийшлося нам діждати Милу милому віддати, Знать, судилося тобі Бути жертвою злобі». В день той самий в стольнім місті, Серцем чувши добрі вісті, Зла цариця ну оп’ять Потай дзеркальце питать: «Я ж, скажи, найчарівніша, З білих личком найбіліша?» І воно їй одріка: «Звісно, ти одна така, – З білих личком найбіліша, Між всіма найчарівніша». Скільки днів уже й ночей Королевич Олисей Наречену скрізь шукає. Все дарма! Її немає... І кого він ні спита, Всі говорять: річ пуста; Хто йому сміється в очі, Хто ж і слухити не хоче; От звернувсь насамкінець Ще до сонця молодець. «Ясне сонечко, ти ходиш Рік увесь по небу, зводиш Зиму з квітами весни, Всіх нас бачиш з вишини. Я молю тебе сказати, Чи не трапилось видати, Де царівна молода? Я жених її!“ – «Шкода! – Красне сонце відказало: Я царівни не видало; Може, місяць, мій сусід, Запримітив діви слід, Чи, случаєм, як жива ще, То й дівча видав пропаще». Не склепив сумних.очей Аж до ночі Олисей; Скоро ж місяць показався, Він його благать узявся: «Друже, місяцю ясний, Ти ріжечку срібляний! Сходиш ти у тьмі глибокій, Кругловидий, ясноокий, І в нічну з тобою путь Зорі назирком ідуть; Я молю тебе сказати, Чи не трапилось видати, Де царівна молода? Я жених її!» – «Шкода! – Одрікає місяць ясний: – Ти спитав об дівці красній; На сторожі я стою, Знай, у чергу лиш мою, В інший час царівна, видно, Перебігла». – «Ненько рідна!» – Королевич одповів. Ясен місяць далі вів: «Підожди. Про неї, може, Вітер знає. Він поможе. Ти до нього поспішай, Не сумуй же, прощавай!» Не втрачаючи надії, Олисей небавно діє: «Гей, ти, вітре! в небі ти Скрізь ганяєш хмар гурти, Піниш води в синім морі, Всюди вієш на просторі, Нездоланний буревій, І лиш бог тобі страшний. Я молю тебе сказати, Чи не трапилось видати, Де царівна молода? Я жених її!» – «Біда! – Буйний вітер одрікає: – Ген, де річка протікає, Там крута стоїть гора, В ній печера, як нора, В тій печері сумовитій Ланцюгами перевиті Шість стовпів, на них труна; Облягла кругом сумна Гору ту пустиня рівна; В тій труні твоя царівна». Вітер далі десь подавсь. Королевич розридавсь І шукать пішов могилу, Щоб востаннє бачить милу Нареченую свою. От в незнанім він краю. Бачить: річка тихоплинна, Далі площа йде пустинна, І стоїть гора крута; Ось і вхід, – печера та. В млі іде він сумовитій І спинився: перевиті Ланцюги, на них в труні Наречена в мертвім сні. Об труну оту з кришталю Він ударивсь, повен жалю. І розбилася труна. Враз красуня чарівна Ожила. Підвівши чоло, Подивилася навколо І, зітхнувши, каже так: «Довго ж я проспала як!» І тоді на землю стала... Ах!.. і з милим заридала. З тьми на світ несе жених Наречену. Проміж них Почалась розмова втішна, І назад рушають спішно, І летять чутки: «Царська Ізнайшлась таки дочка!» Дома в час отой без діла Клята махуча сиділа Перед дзеркальцем своїм, Розмовлявши так із ним: «В світі я ж найчарівніша, З білих личком найбіліша?» А воно їй одріка: «Ти красуня он яка; Та царівна ще біліша, Ще за тебе чарівніша». Злюка, чувши ті слова, З столу дзеркальце збива, До дверей біжить прожогом, Зирк – царівна за порогом. Сум завиду забира, Тут вона і помира. Лиш царицю прикопали, Молодих перевінчали, І весілля почалось; Що вина вже там лилось, Що гостей було!., без ліку! Як ніде ще зроду-віку... Я там був, мед, пиво пив, Та лиш уса замочив. Борис Петрушевський ?