|
Жив старий зі своєю старою Біля самого синього моря. І жили у старенькій землянці Рівно тридцять літ ще й три роки. Старий ловив неводом рибу, А стара свою пряжу пряла. Якось в море закинув невід, – Витяг невід із баговинням. Як закинув невід удруге, – Витяг невід з травою морською. Як закинув невід утретє, – Витяг рибку одну-єдину, А та рибка була – золотою. Почала його рибка благати, Людським голосом умовляти: «Відпусти мене, старче, в море! Дам за себе багатий викуп: Відкуплюся всім, чим захочеш!» Здивувався старий і злякався: Тридцять літ ще й три роки рибалив – Та не чув він від риби ні слова. Відпустив золоту він рибку, Слово лагідне мовив до неї: «Ти пливи собі з Богом, рибко, Мені відкуп твій не потрібен; Повертайся у синєє море, І гуляй собі там на просторі». Повернувся старий до старої, Розповів про дивнеє диво: «Я сьогодні спіймав був рибку, Золота, не проста була рибка; Говорила людською мовою, В море синє додому просилась, Заплатити за це обіцяла: Відкупалась усім, що я схочу. Не посмів з неї викуп узяти; Я за так відпустив її в море». Як напала стара на старого: «Бевзь і йолоп ти недолугий! Не зумів з рибки викуп узяти! Хоч би взяв ти із неї ночви, Бо вже наші давно розкололись». Знов до моря старий повернувся; Море синє злегенька заграло. Золоту він покликав рибку, Припливла рибка, тихо спитала: «Що, ти, старче, від мене хочеш?» Уклонившись, старий відповів їй: «Пані рибко, будь ласка, змилуйсь! Стара мене лає щосили, Ні життя, ні спокою не маю: Нові ночви, їй, бачте, потрібні; Каже – наші давно розкололись». Золота відказала рибка: «Не сумуй, іди собі з Богом. Будуть ночви у вас новенькі». Повернувся старий до старої – У старої – ночви новенькі. А стара іще дужче картає: «Бевзь і йолоп ти недолугий! Ночви випросив – чи не дурень? Чи багато ці ночви варті? Повернися, дурню, до рибки, Уклонися, випроси хату». Знов до моря старий повернувся (Помутніло синєє море). Золоту знову кличе рибку, Припливла рибка, тихо спитала: «Що, ти, старче, від мене хочеш?» Уклонившись, старий відповів їй: «Пані рибко, будь ласка, змилуйсь! Іще дужче стара мене лає, Ні життя, ні спокою не маю: Хоче хату сварливая баба». Золота відказала рибка: «Не сумуй, іди собі з Богом. Хату я вам також подарую». Він пішов до землянки своєї – А землянки і сліду немає; Дім чудовий, ясна світлиця З димарем цегляним біленьким І дубові ворота тесані. А стара сидить під віконцем, Та ще дужче старого лає: «Бевзь і йолоп ти недолугий! Хату випросив – чи не дурень? Повернися, вклонися рибці: Не хочу я бути селянкою, Хочу бути ясною панянкою. Знов до моря старий повернувся (Неспокійне синєє море). Золоту викликає він рибку, Припливла рибка, тихо спитала: «Що, ти, старче, від мене хочеш?» Уклонившись, старий відповів їй: «Пані рибко, будь ласка, змилуйсь! Мене лає стара, як здуріла, Ні життя, ні спокою не маю: Вже не хоче бути селянкою, Хоче бути ясною панянкою. Золота відказала рибка: «Не сумуй, іди собі з Богом». Повернувся старий до старої. Що ж він бачить? Високий терем. А на ґанку стара – не впізнати: Тілогрійка на ній із соболя, На потилиці шапка парчева, Із перлин намисто на шиї, На руках золоті каблучки, Чобітки на ногах червоні. Навкруги – запопадливі слуги; Вона б’є, за чуби їх хапає. І говорить старий до старої: «Здрастуй, барине, ясна панянко! Певно, ти хоч тепер вдовольнилась». А стара закричала на нього, На конюшню служити послала. Тиждень, другий спокійно минає – Іще дужче стара напосілась; Знов до рибки старого послала. «Йди до моря, вклонися рибці: Не хочу я бути панянкою, Хочу вільною бути царівною». Тут злякався старий – це не жарти: «Ти, стара, блекотою об’їлась? Ні ступить, ні сказати не вмієш! Усе царство своє насмішиш ти». Розлютилася баба ще дужче, І як ляпне старого по пиці. «Чи тобі сперечатись зі мною? Із дворянкою преясною? Йди до моря, коли тобі кажуть; Сам не підеш – іти примусимо». Що ж – старий вирушає до моря (Почорніло синєє море). Золоту викликає рибку, Припливла рибка, тихо спитала: «Що, ти, старче, від мене хочеш?». Уклонившись, старий відповів їй: «Пані рибко, будь ласка, змилуйсь! В мене знову стара бунтує: Вже не хоче панянкою бути, Хоче стати царицею вільною». Золота відказала рибка: «Не сумуй, іди собі з Богом! Добре! Стане вона царицею!» От вертає старий до старої. Перед ним стоять царські палати. У палатах стару він бачить, За столом його баба – цариця, Служать їй дворяни, бояри, Наливають їй вина заморські; Вона пряником смачним заїдає; Навкруг неї – грізна сторожа, На плечах сокири тримають. Як побачив старий – злякався! Він старій у ноги вклонився І промовив: «Грізна царице! Певно, ти хоч тепер вдовольнилась». Не сказала стара ані слова, Геть з очей прогнати веліла. Тут підбігли бояри й дворяни, Почали штовхати старого. Нагодилася миттю й сторожа, Ледь сокирами не порубала. А народ над ним насміхався: «Так тобі, баламуте, й треба! Це тобі наперед наука: Не сідай не в свої ти сани!» Знову тиждень, другий минає, Іще дужче баба здуріла. За старим посилає придворних, Відшукали його, привели їй. І сказала стара старому: «Знову йди, поклонися рибці. Не царицею бути вільною – Хочу бути володаркою морською Щоб жила в Океані-морі, Щоб служила золота мені рибка, Щоб була на побігеньках у мене». Старий не посмів заперечить, Не відважився мовити слово. Знову йде до синього моря, Бачить – буря чорна на морі: Піднялися сердитії хвилі, Так і ходять, шумлять і виють. Золоту викликає рибку, Припливла рибка, тихо спитала: «Що, ти, старче, від мене хочеш?» Уклонившись, старий відповів їй: «Рибко, змилуйся наді мною! Що робити з триклятою бабою? Не царицею хоче вже бути, А володаркою морською. В Океані-морі щоб жити, Щоб сама ти їй, рибко, служила, Щоб була на побігеньках у неї». Не сказала нічого рибка, А хвостом по воді сплеснула І сховалась у морі глибокім. Так нічого старий не діждався, До старої знов повернувся – Глянув – а перед ним землянка, На порозі стара убога, А перед нею – ночви розбиті.
|