Жив старий із своєю старою Край самого синього моря; Вони жили в ветхій землянці Рівно тридцять літ і три роки. Старий ловив неводом рибу, А баба пряла свою пряжу. Раз він в море закинув невід, Приніс невід лиш твань рибалці. Він удруге закинув невід, Приніс невід морську водорість. В третій раз закинув він невід, Приніс невід одненьку рибку, Не звичайну рибку, золотую. Як стане ж тут золотая рибка Діда благати, говорити: «Одпусти, рибаче, мене в море, Дорогий дам за себе одкуп: Одкуплюсь чим тільки побажаєш». Здивувався старий, налякався: Він рибалив тридцять літ і три роки І не чув того, щоб риба говорила. Одпустив він рибку золотую І сказав ласкаво на прощання: «Бог з тобою, золота рибчино! Викупного з тебе я не хочу; Живи собі в синьому морі, Гуляй собі там на просторі». Повернувся старий до старої, Розказав їй про чудо велике: «Упіймав був сьогодні я рибку, Золотую рибку, не звичайну; По-нашому говорила рибка, Назад в море синєє просилась, Дорогою ціною одкуплялась: Одкуплялась чим тільки побажаю. Не посмів я взять викупного, Так пустив її в синєє море». Тут стара налаяла старого: «Ну й дурило, ж ти, недотепа! Не умів ти взять викупу з рибки! Хоч би взяв ти нове корито, Наше он украй розкололось». Дід пішов до синього моря; Бачить: море злегенька заграло. Став він кликать золотую рибку, Припливла к йому рибка і спитала: «Чого тобі треба, рибаче?» Їй з поклоном старий одмовляє: «Змилуйся, паніматонько рибко! Прикро лає мене моя хазяйка, Не дає супокою старому: Їй потрібне, бач, нове корито, Наше вкрай, мовляв, розкололось». Одмовляє золотая рибка: «Не журися, іди собі з богом, Буде вам прошене корито». Повернувся старий до старої, Аж у них нове стоїть корито. Іще гірше стара лихословить: «Ну й дурило ж ти, недотепа! Випросив, недотепа, корито! В кориті скільки ж то користі? Повернися, дурило, до рибки, Уклонись їй, випроси хоч хату». Дід пішов до синього моря (Помутилося синєє море), Став він кликать золотую рибку, Припливла к йому рибка, спитала: «Чого тобі треба, рибаче?» Їй старий з поклоном одмовляє: «Змилуйся, паніматонько рибко! Іще гірше налаяла жінка, Не дає супокою старому: Хату просить незлагідна баба». Одмовляє золотая рибка: «Не журися, іди собі з богом, Нехай так: буде вже вам хата». Іде він к своїй землянці, А землянки й сліду немає: Перед ним з світлицею хата, З мурованими лепсько димарями, З дубовими тесовими ворітьми. А баба сидить край віконця, На всі боки старого картає: «Недотепа ти, справдешнє дурило! Випросив, недотепа, хату! Повернись, уклонися рибці: Я не хочу бути в мужицтві, Хочу вийти в гербові дворяни». Пішов старий знову до моря (Неспокійне синєє море), Став він кликать золотую рибку, Припливла к йому рибка, спитала: «Чого тобі треба, рибаче?» Їй з поклоном старий одмовляє: «Змилуйся, паніматонько рибко! Збожеволіла ще гірш моя баба, Не дає супокою старому: Вже не хоче буть вона в мужицтві, Хоче вийти в гербові дворяни». Одмовляє золотая рибка: «Не журися, іди собі з богом». Дід вернувся до баби своєї. Що ж він бачить? Високий терем, Там його стара стоїть на ганку В тілогрійці, соболем підбитій, У коштовнім парчевім очіпку, Перли сповивають шию, На руках щирозлоті персні, На ногах чоботи червоні. Перед нею меткі челядинці; Вона б’є їх, ще й скубе за чуба. Каже дід почтиво до старої: «Добрий день тобі, сударине, дворянко! Десь тепер свою душку вдовольнила?» Та стара нагримала на нього, При конюшні робити одіслала. Тиждень, другий отак переходить, Збожеволіла баба ще гірше. Знов до рибки старика посилає: «Повернись, уклонися рибці: Я не хочу пробувати в дворянстві, Самовладно хочу царювати». Ужахнувся старий, благає: «Що ти, бабо, блекоти наїлась? Ні ступить, ні мовить не умієш, На все царство сміху наробиш». Прогнівалася баба ще більше, По щоці ударила мужа: «Як ти смієш, мужик, пані перечить, Дворянці гербовій опиратись? Іди, кажуть, підкоряйся ти слову, А не то поведуть живосилом». От дідок простує до моря (Почорніло синєє море), Став він кликать золотую рибку, Припливла к йому рибка, спитала: «Чого тобі треба, рибаче?» Їй з поклоном старий одмовляє: «Змилуйся, паніматонько рибко! Моя стара ізнову бунтує: Вже не хоче буть вона в дворянстві, Царювать хоче самовладно». Одмовляє золотая рибка: «Не журися, іди собі з богом! Гаразд! буде стара царювати!“ От дідок додому повернувся. Що ж? Царські стали там палати, В палатах бачить свою він бабу, За столом сидить вона в короні, Служать їй бояри та дворяни, Наливають їй заморські напитки; Заїдає вона пряником медовим; Круг постала грізна її варта, Топірці на плечах тримають. Як побачив старий, налякався, Бабі він у ноги поклонився, Мовив: «Добрий день, грізна царице! Ну, тепер свою душку вдовольнила?» Та стара й не глянула на нього, Лиш з очей прогнать його сказала. Тут підбігли бояри та дворяни, В тришия старого виганяли, А на дверях варта як прискочить, Топірцями ледве не скришила, А народ насміявся з нього: «Так і треба старому нечемі! Знатимеш, нечемо, надалі, Що то кажуть: “не в свої взувся!” Тиждень, другий отак переходить, Збожеволіла баба ще гірше; Царедворців по мужа посилає. Відшукали старика і приводять. Промовляє до нього баба: «Повернись, уклонися рибці, Я не хочу більше царювати, Хай буду владаркою морською, Щоб жила я в Окіяні морі, Золота б мені рибка слугувала, Побігайкою в мене ходила». Старий не наважився перечить, Не осмілився насторч казати. От іде він знову до моря, Бачить: чорна знялася там буря, І збунтіли розлючені хвилі, Так і ходять, так вийма і виють. Став він кликать золотую рибку, Припливла к йому рибка, спитала: «Чого тобі треба, рибаче?» Їй старий з поклоном одмовляє: «Змилуйся, паніматонько рибко! Що з проклятою бабою вдію? Вже вона не хоче царювати, Хоче бути владаркою морською; Щоб їй жити в Окіяні морі, Щоб ти їй сама слугувала, Побігайкою б у неї ходила». Не сказала нічого рибка, Лиш хвостом по воді плеснула І в глибінь морську подалася. Довго ждав він при морі одказу, Не діждався, додому повернувся. Зирк: ізнов перед ним землянка, На порозі понурилася баба, Перед нею ж розбитеє корито. Борис Петрушевський ?