|
Жив старий із своєю старою Біля самого синього моря. Жили вони в ветхій землянці Рівно тридцять літ і три роки. Дід ловив неводом рибу, А баба куделила пряжу. Якось в море закинув він невід, – Прийшов невід з самим баговинням. Він удруге закинув невід, – Прийшов невід з травою морською. Як утретє закинув він невід, – Витяг невід однісіньку рибку, Золотую рибку, не просту. Почала тая рибка благати, Людським голосом промовляти: «Відпусти мене, діду, до моря, Дорогий дам за себе я відкуп: Відкуплюся чим тільки ти схочеш!» Здивувався старий, налякався: Він рибалив тридцять літ і три роки Та не чув він, щоб риба говорила. Відпустив він рибку золотую Ще й сказав їй привітливе слово: «Бог з тобою, рибко золотая! Мені твого відкупу не треба, Іди собі, рибко, в синє море, Гуляй там собі на просторі!» Повернувся дід до старої, Розповів їй про диво велике: «Я піймав був сьогодні рибинку, Золоту рибинку, не просту, По-нашому рибка говорила, В синє море додому просилась. Дорогою ціною відкуплялась, Відкуплялась чим тільки я схочу. Не посмів я взять відкуп з рибки, Відпустив її так в синє море». Почала баба лаяти діда: «Ой, дурило ж ти, недотепа! Не зумів взяти відкупу з рибки! Було взяти від неї хоч ночви, Адже наші, бач, зовсім побиті!» От пішов дід до синього моря, Бачить: море злегенька заграло. Став він кликати рибку золотую. Припливла з моря рибка, спитала: «Чого тобі треба, дідусю?» Тут старий уклонився та й каже: «Змилуйся, паніматонько-рибко! Бач, стара моя все докоряє, Не дає мені, старому, спокою: Їй потрібні новісінькі ночви, Бо наші, бач, зовсім побиті!» Відказала рибка золотая: «Не журися, іди собі з Богом, Будуть вам новісінькі ночви». Повернувся старий до старої, – А у баби новісінькі ночви! Та ще дужче стара докоряє: «Ой, дурило ж ти, недотепа! Випросив, телепню, ночви! А яка ж із ночов отих користь?! Повертайся, дурню, до рибки, Уклонися їй, випроси хату!» От пішов дід до синього моря, – Скаламутилось синє море. Став він кликати рибку золотую. Припливла до нього рибка, спитала: «Чого тобі треба, дідусю?» Тут старий уклонився та й каже: «Змилуйся, паніматонько-рибко! Іще дужче стара мене лає, Не дає мені, старому, спокою, Хату просить баба сварлива!» Відказала рибка золотая: «Не журися, іди собі з Богом. Нехай так уже: буде вам хата!» Пішов дід до своєї землянки, А землянки нема вже й сліду! Перед ним стоїть хата з світлицею, З димарем мурованим, білим, Ще й дубові, тесові ворота. А стара сидить під віконцем Та чимдуж чоловіка картає: «Ой, дурило ж ти, недотепа! Випросив, телепню, хату! Повертайся, вклонися рибці: Вже не хочу я бути селянкою, Хочу буть стовбовою дворянкою!» Знов пішов дід до синього моря, – Неспокійне синєє море! Золоту став він кликати рибку. Припливла з моря рибка, спитала: «Чого тобі треба, дідусю?» Уклонився він рибці та й каже: «Змилуйся, паніматонько-рибко! Бач, стара моя зовсім здуріла, Не дає мені, старому, спокою: Вже не хоче буть вона селянкою, Хоче буть стовбовою дворянкою». Відказала рибка золотая: «Не журися, іди собі з Богом!» Повернувся старий до старої, Що ж він бачить? – Високі хороми, А на ґанку стоїть його баба, В соболевій вона тілогрійці, Грезетова на маківці кічка, Ще й перлове намисто на шиї, На руках самоцвітні каблучки, На ногах – чобітки червоні. Перед нею дбайливі слуги, Вона б’є їх, за чуба тягає... Каже дід до своєї старої: «Здрастуй, пані-добродійко дворянко! Чи теперечки ти вдовольнилась?» А стара на старого як гримне Та на стайню до коней послала. От і тиждень, і другий минає, Іще дужче тут баба здуріла, Знов до рибки старого посилає. «Повертайся, вклонися рибці: Вже не хочу я бути дворянкою, Хочу вільною бути царицею!» Дід злякався, почав благати: «Що ти, бабо, чи ти сказилась? Ні ступити, ні мовить не вмієш, То й смішитимеш ціле царство!» Розгнівалась баба ще дужче, Як ударить діда в обличчя. «Як ти смів сперечатись зі мною, Зі мною, дворянкою стовбовою?! Йди до моря, кажу тобі честю, А не схочеш – неволею підеш!» Почвалав старенький до моря, – Почорніло синєє море. Золоту став він кликати рибку. Припливла до нього рибка, спитала: «Чого тобі треба, дідусю?» Уклонився старий та й каже: «Змилуйся, матінко-рибко! Знову моя баба вередує: Вже не хоче бути дворянкою, Хоче бути вільною царицею!» Відказала рибка золотая: «Не журися, іди собі з Богом. Добре, буде царицею баба!» До старої дідусь повернувся, Бачить: царський палац препишний, У палаці стару свою бачить, – За столом сидить вона – цариця, Служать їй бояри та дворяни, Наливають їй вина заморські, А на закуску – медяники солодкі. Навкруги стоїть грізна сторожа, За плечима – списи та сокири. Як побачив дідусь, налякався, В ноги він старій уклонився, Мовив: «Здрастуй, грізна царице! Чи ж теперечки ти вдовольнилась?» І не глянула баба на нього, Тільки гнати з очей його звеліла. Тут підбігли пани та бояри, Старого у шию заштовхали. А на дверях сторожа надбігла Та сокирами ледь не зарубала. Ще й народ глузував із нього: «Так і треба тобі, старий нечемо! Це тобі, нечемо, наука, Щоб не ліз не в свої сани!» Ось і тиждень, і другий минає, – Іще дужче баба здуріла, Царедворців по діда посилає. Розшукали старого, приводять. Чоловікові й каже баба: «Повертайся, вклонися рибці, – Вже не хочу я бути царицею, Хочу бути морською володаркою, Хочу жити в окіяні-морі, Щоб служила мені рибка золотая І в мене була на побігеньках». Не насмілився дід сперечатись, Не наважився всупереч казати. От іде він до синього моря, Бачить – море сердито бушує, Надимає розгнівані хвилі, Ходять хвилі, і стогнуть, і виють. Став він кликати рибку золотую. Припливла з моря рибка, спитала: «Чого тобі треба, дідусю?» Уклонився старий та й каже: «Змилуйся, матінко-рибко! Що робити з клятою бабою? Вже не хоче вона буть царицею, Хоче буть володаркою морською, Щоб їй жити в окіяні-морі, І щоб ти сама їй служила І в неї була на побігеньках!» Не сказала нічого рибка, Лиш хвостом по воді майнула І сховалась в глибокому морі. Довго ждав старий біля моря, Не діждався, пішов він додому. Глянув – аж перед ним землянка, На порозі сидить його баба, Перед нею – розколоті ночви.
|