|
Світлішає гаїв багряний вир, Мороз сріблить прив’ялі трави в полі, А гляне день, – неначе із неволі, Й сховається за пругом неба й гір. Палай, каміне, діб останніх друже, І ти, вино, мені у груди влий Гарячий хміль – від мук журби і стужи, Частуй мене – у келії моїй! Я – не в собі: вже – загубивсь і слід Отих, з ким я б – запив печаль-розлуку, Кому б – від серця я – потиснув руку І побажав – веселих довгих літ! Я п’ю один, уява зве – даремно: Із друзів – ні один – не вируша! Дарма вже і вслухатися, недремно: Нікого – не чека, мовчить – душа!
|