ГЛАВА ПЕРШАI«Мій дядько самих чесних правил, Як не на жарт вже занеміг, Він на повагу всіх наставив. Хто б краще вигадати міг? Приклад його для всіх наука; Але яка ж нудна це штука – З хворим і день, і ніч сиди, Ні кроку геть не відходи! Яка підступність превелика Напівживого забавлять, Йому подушки поправлять, Підносити так сумно ліки, Зітхати в думках про себе́1: Коли ж вже візьме чорт тебе!» IIТак думав молодий гульвіса, Що мчав в пилу на поштови́х. Завдяки Зевсу, опинився Він спадкоємцем всіх своїх. Друзі Людмили та Руслана! З героєм і цього роману Без передмов, у цей же час Дозвольте, познайомлю вас: Онєгін, приятель мій добрий, Родивсь на берегах Неви, Де народились, може, й ви, Читач мій, чи блищали з горя; Так, там колись і я гуляв, Та клімат шкоду завдавав. IIIСлужив відмінно-благородно, Боргами батько його жив, Давав бали він принародно І все нарешті проциндри́в. Доля Євгена зберігала: Спершу Madame його «кохала», Потім Monsieur її змінив. Різов був хлопчик, але мил. Monsieur l’Abb;, француз убогий, Не мучивши дитя дарма, Вчив його всьому жартома, Мораль сувору – лише трохи, Злегка за витівки корив, Гуляти в Літній сад водив. IVКоли ж до юності поближче Прийшла Євгенію пора, Пора надій і смутків ніжних, Monsieur прогнали геть з двора. Ось мій Онєгін на свободі; Обстрижений в угоду моді; Як dandy лондонський «сповит» – Нарешті він побачив світ. Він по-французьки ідеально Висловлювався і писав; Мазурку легко танцював І кланявся сентиментально; Чого ж вам більше? Скаже Світ: Він дуже милий, ерудит. VТак, вчилися ми всі потроху Як-небудь, дечому підчас, Так вихованням, слава богу, Не важко блиснути у нас. Онєгін був, зі слів «декотрих» (Суддів рішучих і суворих) Вчений малий, але педант: Мав він щасливий свій талант Торкнувшись злегка тем розмовчих, Дійти в розмові до кінця, З ученим виглядом знавця Сидіти в суперечці мовчки І викликати сміх у дам Вогнем нежданих епіграм. VIЛатинь із моди вийшла нині: Так, якщо правду вам сказати Він досить знав і по-латині, Щоб епіграфи розбирати, Сказати щось про Ювеналій, В кінці листа поставить vale, Та пам’ятати, ледь гріша, І з Енеїди два вірша́. Він ритися не мав охоти В хронологічнім пильнім тлі Побутописання землі; Та днів минулих анекдоти Від Ромула до днів нових Він в пам’яті своїй зберіг. VIIНе мав він пристрасті тієї – Життя для звуків не щадити, Не міг і ямба від хорея, Як ми ні бились, відрізнити. Гомера лаяв, Феокріта; Зате читав Адама Сміта, І був глибокий економ, Тобто, умів судить з умом, Як банк державний багатіє, І чим живе він, і чому Не треба золота йому, Коли продуктом володіє. Батько закон той не сприймав, В заставу землі віддавав. VIIIВсього, що знав і ще Євгеній, Пересказати недосуг; Та в чому він був справжній геній, Що знав твердіше всіх наук, Було для нього що ще змладу І праця, й мука, і відрада, І що займало цілий день Ту тужну лінь, що мав Євген – Наука пристрасті найперша, Яку оспівував Назон, За що був Римом отлучён2 І свій блискучий вік завершив В степах Молдови, в глушині, Що від Італій вдалині. XVБувало, він ще у постелі: Йому записочки несуть. Запрошення? Не у пустелі, Три Дома вже на вечір звуть: Там бал, там свято десь дитяче. Куди ж пустун мій знов поскаче? З кого почне він? Все одно: Скрізь встигнути йому дано. Поки в ранковому уборі, Надівши модний болівар Онєгін їде на бульвар І там гуляє на просторі, Поки недремдючий брегет Обід продзвонить тет-а-тет. XVIВже темно: в санки він сідає. «Паді, балки!» – Пролунав крик; Морозної пилом сріблиться Його бобровий комір. До Talon він помчав: упевнен, Що там чекає вже Каверін. Ввійшов: і в стелю стук пробо́к, І бризнув вже вина поток, І roast-beef тут закривавле́ний, І трюфлі, розкіш юних літ, Кухні французької привіт, І Стразбурга пиріг славетний Між сиром Лімбургійським живим І ананасом золотим. XVIIХоч спрага келихів ще просить Залити полум’я котлет, Та дзвін брегета їм доносить: Новий почався вже балет. Театру злий законодавець, Обожнювач, чи то коханець Всіх найчарівніших актрис, Почесний житель всіх куліс, Онєгін полетів до театру, Де кожен, вільністю пиша, Охлопати міг entrechat, Обшикать Федру, Клеопатру, Моіну кликати (ого, Щоб тільки чули всі його). XVIIIЧарівний край! там вряди-годи, Сатири знаний господин, Блищав Фонвізін, друг свободи, І пристосований Княжнін; Там Озеров доволі дані – Сліз, оплесків, народу шани – З Семеновою ще ділив; Там наш Катенін воскресив Корнеля геній величавий; Колкий там вивів Шаховской Комедій галасливий рой, Там і Дідло вінчався славою, Там, там під захистом куліси Дні молоді мої неслися. XIXМої богині! Що ви? Де ви? Почуйте знов сумний мій глас: Все ті ж ще ви? Чи інші діви, Змінив, не замінили вас? Чи знов почую ваші хори? В Русі побачу Терпсихори Душею створений політ? Чи сумний погляд не вгледі́ть Осіб булих на сцені душній, На чуждий спрямувавши світ Розчарований лорнет, Веселощів глядач байдужий, Безмовно буду позіхати І про минуле згадува́ти? XXТеатр вже повний; ложі сяють; Партер і крісла, все кипить; В райку нете́рпляче плескають, Зліта завіса і шумить. Блискуча, напівповітря́на, Смичку чарівному слухняна, Натовпом німф оточена, Стоїть Істоміна; вона, Ногою ледь торкнувшись долу, Повільно другою кружить, І раптом скок, і вмить летить, Летить, як пух від вуст Еола; Те стан зів’є, то ро зів’є, І швидко ніжка ніжку б’є. XXIВсе плескає. Онєгін входить, Йде поміж крісел по ногах, Скоса двійний лорнет наводить На незнайомих дам «бівак»; Всі яруси окинув зором, Все бачив: людом і убором Незадоволений – жах він; З чоловіками з усіх сторін Розкланявся, потім на сцену Із неуважністю зиркнув, І відвернувся – й позіхнув, І мовив: «Всіх пора в гєєнну; Балет терпів я довгі дні, Та і Дідло набрид мені». XXIIЩе ті чорти, амури, змії На сцені скачуть і шумлять; Ще дуже втомлені лакеї На шубах під під’їздом сплять; Не перестали ще чихати, Сякатись, топати, плескати; Зовні театру і в нутрі Виблискують ще ліхтарі; Ще б’ються вже прозяблі коні, Наскуча упряжжю своєю, І кучера, навколо неї, Лають панів і б’ють в долоні: А вже Онєгін геть пішов; Він одягтись їде знов. XXIIIЧи зображу в картині вірній Дуже самотній кабінет, Де вихованець мод примірний Одяг, роздяг і знову «вщент»? Все, чим для примхи безоглядної Торгує Лондон делікатний І по Балтійських хвилях сам За ліс і сало возить нам, Все, що в Парижі смак голодний Корисним промислом обрав І винаходить для забав, Для розкоші, для млості модної, – Все прикрашало кабінет Філософа в осьмнадцать лет. XXIVЯнтар на трубках Цареграду, Фарфор і бронза на столі, І, ніжних почуттів відрада, Духи в гранчастім кришталі; Гребінки, пилки будь-які є, І ножиці прямі, кривї, І щітки тридцяти сортів Для нігтів є і для зубів. Руссо (завважу сам з собою) Не розумів, як важний Грим Смів нігті чистить перед ним, Великим зайдиголовою. Той захисник всіх воль і прав Був в цьому випадку не прав. XXVМожна і бути чоловіком І нігті ще в красі тримать: До чого сперечатись з віком? Звичай – тиран на всяку стать. Євгеній, Чаадаєв другий, Боячись ревнощів напруги, У одязі був гранд-педант І те, що ми назвали франт. Він три години по манері Біля дзеркал проводив час І із вбиральні вибиравсь Подібний вітряній Венері, Коли вдягнувши чийсь наряд, Їде Богиня в маскарад. XXVIВ смаку останнім туалетом Зайняти свіжий погляд рад, Я міг би перед світом вченим Тут описати цей наряд; Звичайно б це сміливо стало, Описувати ж моя справа: Та панталони, фрак, жилет, Всі ці слова в російській – бред; А бачу, винен перед вами, Що вже і так склад слів моїх Поменше б майоріти міг Іноплемінними словами, Хоч заглядати я вже звик В Академічний свій Словник. XXVIIУ нас тепер не те в предметі: Ми краще поспішим на бал, Як стрімголов в Ямськ кареті Вже мій Онєгін поскакав. Перед померклими домами Вздовж сонних вулиць вже рядами Карет подвійні ліхтарі Веселе світло ллють зарі, На сніг веселки вже наводять: Усіян плошками кругом, Будинок сяє, мов срібло́м; По цільним вікнам тіні ходять, Мигтять там профілі голів І дам і модних диваків. XXVIIIПід’їхав наш герой до входу; І повз швейцара він стрілою Злетів по мармуро́вих сходах, Волосся розрівняв рукою, Ввійшов. Народу повна зала; Музика грати вже «пристала»; Юрба в мазурці зайнята; Кругом і шум і тіснота; Шпори бриньчать кавалергардні; Літають ніжки дам – ох, ах; А по чарівних їх слідах І погляди всі полум’яні, Й ревнивий шепіт їх дружин. І скрипок рев з усіх сторін. XXIXЗа днів веселощів, бажання Я від балів ледь не ріхнувсь: Вірніш нема місць для зізнання, Для вручення листа комусь. О ви, чоловіки шановні! Мої поради вам резонні; Прошу ту річ помітити: Я вас хочу застерегти. Ви, матінки, суворіш, може, Дивились за дочками б «тет»: Тримайте прямо свій лорнет! А то ... а то, помилуй боже! Я зараз це тому пишу, Що вже давно я не грішу. XXXНа жаль, на різні там забави Життя багато я згубив! Як звичаї б не так страждали, Бали і досі я б любив. Люблю я їх шалену младість, І тісноту, і блиск, і радість, І дам обдуманий наряд; Люблю їх ніжки; та навряд Ви знайдете в Росії цілій П’ять пар струнких жіночих ніг. Забути довго я не міг Тих ніг... Сумний, охолоділий, Всі пам’ятаю, й уві сні Тривожать серце знов мені. XXXIКоли ж, і де, в якій пустелі, Безумцю, їх забудеш ти? Ах, ніжки, ніжки! нині де ви? Де мнете весняні квіти́? Злеліяні у млості східній, На півночі, сумній і сніжній Ви не залишили слідів: М’яких любили килимів Розкішне ваших ніг касання. Для вас давно чи забував Я спрагу слави і похвал, І край батьківський, і вигнання? Пощезло щастя юних літ – Як ваш легкий на луках слід. XXXIIДіани бюст, ланіти Флори Чарівні, друзі наймиліші! Одначе ніжка Терпсихори Для мене чимось чарівні́ше. Бо, пророкуючи народу Неоціненну нагороду, Тягне умовною красой Бажань свавільний рій горой. Люблю її, мій друг Ельвіна, Під скатертиною столів, На свіжій мураві лугів, На, взимку, чавуні каміна, На дзеркалах паркетів, стель, У моря на граніті скель. XXXIIIЗгадаю море пред грозою: Як заздрив в мріях я своїх Хвилям, біжучим чередою Лягти з любов’ю до тих ніг! Бажав я з хвилями так само Торкнутись милих ніг устами! Ніколи в час палких стихій В киплячій младости моїй Я не бажав з таким скаженням Лобзать уста младих Армид, Иль розы пламенных ланит, Иль перси, полные томленьем; Ніколи пристрастей порив Душі моєї так не їв! XXXIVЧаси я інші пам’ятаю! У заповітних тих думках Щасливе стремено тримаю... Відчувши ніжку у руках; Знову уява до кипіння, Знов дотику її видіння Запалить в стилім серці кров, І знову туга, знов любов!.. Та повно прославляти фей Гучною лірою своєю; Вони не стоять пристрастей, Ані пісень, ними натхненних: Слова й діла чарівниць цих Оманливі... як ніжки їх. XXXVЩо ж мій Онєгін? Напівсонний В постелю з балу їде він: А Петербург той невгамовний Вже будить барабанний дзвін. Встає купець, іде рознощик, На біржу тягнеться извозчик, З глечиком охтенка спішить, Під нею свіжий сніг рипить. Прокинувсь ранку гам привітний. Відкриті вікна; трубний дим Стовпом здіймається блакитним, І «хлібник», німець дуже спритний, У ковпаку, уже не раз Вже відчиняв свій васисдас. XXXVIТа, шумом балу геть стомле́ний, Ранок в за північ обратя, Спокійно спить в тіні блаженній Забав і розкоші дитя. Поспить він за-опівдні, й знову Життя до ранку аж готове, Одноманітні сочні плями. І вчора, й завтра все те саме. Та чи щасливий був Євгеній, Вільний, у цвіті літ-казок, Серед блискучих перемог, І серед насолод щоденних? Чи надармо бенкети знов, Необережний чи здоров? XXXVIIНі: рано почуття поснули; Набрид йому вже Світу шум; Красуні ті не довго були Предметом звичних його дум; Уже втомити зради встигли; Друзі і дружба їх набридли, Тому, що не завжди ж він міг Beef-steaks і стразбургскій пиріг Облити пляшкою з Шампанським І сипати гострі слова, Коли боліла голова; Хоч він гульвіса був заправський, Та розлюбив він під кінець І лайку, й шаблю, і свинець. XXXVIIIНедуга та, чию причину Давно вже відшукать пора, Англійському подібна спліну, Коротше, нашою: хандра Опанувала їм потроху; Він застрелитись, слава богу, Робити спробу не схотів, Та до життя вже вщент остив. Як Child-Harold, похмурий, томний З’являвся у вітальнях «Дон...»; Ні плітки Світу, ні бостон, Ні погляд милий, «Ах!» нескромний, Вже не обходило його, Не помічав він нічого́. XXXIXXLXLIXLIIПрічудниці великі Світу! Всіх вас давно він залишив; І правда те, що в наші літа Тон вищий досить занудив; Хоч, може бути, інша дама Тлумачить Сея і Бентама, Та взагалі розмова їх Набір дурниць невинно-злих; Вони, до того ж, «непорочні», Розумні, величаві, так, І так благочестиві – жах, І так обачні, і так то́чні, Так неприступні для мужчин, Що вже їх вид наводить сплін XLIIIІ ви, красуні молодії, Яких у пізній час нічний Уносять дрожки удалії По петербурзькій мостовій, І вас покинув мій Євгеній. Бурхливих насолод злий гєній, Онєгін вдома затворився, Позіх, і за перо схопився, Писать хотів – та труд проклятий Йому був тошен; нічого́ Не вийшло з-під пера його, Він не потрапив в цех завзятий Людей, яких я не суджу, Бо сам до них я належу́. XLIVНезадоволений туго́ю І порожнечею души, Сів він – з похвальною метою Розум привласнити чужий; Загоном книг заставив полку, Читав, читав, а все без толку: Нудьга там, марення, обман; Совісті, сенсу в тім нема; На всіх там різні є вериги; І застаріла давнина, Марить старим і новизна. Він як жінок, залишив книги, Ту полку, з курною ордою, Запнувши трауру тафтою. XLVСвіту умов тягар звалився, Відставши теж від суєти, В той час я з ним і подружився. Мені подобались тоді І відданість не штучна мріям, Й дивацтво зверх усяким мірам, Й розум, як з снігу кучугур. Я був озлоблен, він похмур; З гри пристрастей зняли ми пробу: Життя обох томило нас; В обох у серці жар вже згас; Обох уже чекала злоба Фортуни і людей-сліпців На раннім ранку наших днів. XLVIХто жив і мислив, той не може В душі не зневажать людей; Хто відчував, того тривожить Привид днів юності своєй: В того і чар уже немає. І спогадів змія, буває, І каяття того гризе. І часто підійма це все Принадності розмови вгору. Спершу Онєгіна язик Мене бентежив, та я звик Вже до уїдливого спору, Й до жарту з жовчю пополам, Й злості похмурих епіграм. XLVIIЯк часто літньою порою, Коли прозоро і світло́ Нічне все небо над Невою, І невських вод веселе скло Не відобразить лик Діани, Згадавши даавнішні романи, Згадавши давнішню любов, Чутливі, безтурботні знов, Диханням ночі ніжно-томним Безмовно упивались ми! Як в ліс зелений із тюрми Закинутий колодник сонний, Ми мрією літали так По молодих своїх літах. XLVIIIЗ жалем в душі за сьогодення, І опершися на граніт, Стояв задумливо Євгеній, Як описав себе Пііт. Все тихо; лише вдалині Гукались вартові нічні; Та дрожок стук ледь долинав, Раптом з Мільйонної лунав; Он човен веслами махає, Пливе по річки дрімоті: Нас полонили звуки ті – Рожок і пісня удалая... Солодше ж всіх нічних забав – Наспів Торкватових октав! XLIXАдріатичні хвилі милі, О Брента! ні, побачу вас, Натхнення повний знов і сили, Почую ваш чарівний глас! Святий онукам Аполлона; Гордою лірой Альбіону Мені він рідний і знайомий. Ночей Італії златої Я млістю насладжусь на волі, З венеціянкою младою, Співучою, а то німою, У таємничій тій гондолі; З нею знайдуть вуста мої Мову Петрарки і любові. LЧи прийде і мій час свободи? Пора, пора! – Кличу в прилив; З моря чекаючи погоди, Маню вітрила кораблів. Під ризой бурь, із хвилей в спорі, По вільнім роздоріжжі моря Коли ж почну я вільний біг Від берегів таких нудних, Неприязної вже стихії, Серед полуденних зибей, Під небом Африки моєй, Зітхати по сумній Росії, Де я любив, де я страждав, І де я серце поховав. LIОнєгін був готов зі мною Побачити чужі краї; Та скоро долею гіркою Були ми з ним розведені. Батько його у Рай подався. Перед Онєгіним зібрався Позикодавців алчний полк. У кожного свій розум, толк: Євген, тяжбу ненавидя́чи, І радий жеребом своїм, Залишив спадщину всю їм, Втрати великої не бачив, Чи передбачив здалека Кончину дядька-старика. LIIРаптом отримав він насправді Від управителя доклад, Що при смерті у ліжку дядько, З ним попрощатись був би рад. Він прочитав сумне послання І на побачення негайно Скоріш до дядька поскакав Й заздалегідь вже позіхав, Приготувавсь, грошей заради, На ті зітхання і обман (Тим і почав я мій роман); Та, прилетівши вже до дядька, Його знайшов він на столі, Як дань готову до землі. LIIIЗнайшов він повний двір послуги; К небіжчику з усіх сторон З’їжджались недруги і други, Охочі всі до похорон. Небіжчика захоронили. Попи та гості їли, пили, І після важно розійшлися, Ніби ділами зайнялися. Ось наш Онєгін сільський житель, Заводів, вод, лісів, земель Господар повний, а досель Порядку ворог й расточитель, І радий, що колишній путь Змінив хоча б на що-небу́дь. LIVДва дні йому здавались но́ви Ті відокремлені поля, І тінь похмурої діброви, Струмка дзюрчання й течія; На третій – поле й гай, скоріш Вже не займали його більш; Потім наводили вже сплін; Потім побачив ясно він, Що села – міст нудьгою варті, Хоч тут ні вулиць, ні балів, Ні карт, палаців, ні віршів. Нудьга чекала скрізь на варті, І бігала за ним вона, Як тінь, чи жінка, що вірна́. LVЯ був народжений для миру, В сільської тиши глушині Гучнішим був і голос ліри, Були жвавіше творчі сни. Дозвіллям присвятясь невинним, Брожу над озером пустинним, І far niente мій закон. Я вранці обриваю сон Для меду млості і свободи: Читаю мало, довго сплю, Легкої слави не ловлю. А чи не так я, вряди-годи, Провів у праздності, в тіні Мої найщасливіші дні? LVIКвіти, любов, і бездіяльність, Я відданий вам з головою. Помітити я радий «разність» Між тим Онєгіним і мною, Щоб і читач насмішкуватий, І видавець чудаковатий Наклепів хитрих суєти, Звіряючи тих рис «чорти» Не переврав колись безбожно, Що намарав я свій портрет, Як Байрон, гордості поет, Ніби нам всім писати можна Вже не про інших будь-кого, Тільки про себе самого. LVIIСкажу до речі: всі поети – Друзі мрійливого чуття . Бувало, милі ті предмети Снились мені, й душа моя Таємний образ схоронила; Їх після Муза оживила: Я, безтурботний, оспівав І діву гір, мій ідеал, І полонянок з-під Салгира. Тепер від друзів іздалля Питання часом чую я: «По ком твоя зітхає ліра? Кому, в юрбі ревнивих дів, Ти присвятив її наспів? LVIIIЧий погляд хвилював натхнення, Ким був розчулений скоріш? В любовнім запамороче́нні Кого обожнював твій вірш? «Нікого, друзі, от їй-богу! Жагу любові і тривогу Безрадісно я зазнавав. Блажен, хто з нею поєднав Гарячку рим: він тим подвоїв Поезії священний гид, Петрарці ідуччи услід, А муки серця заспокоїв, Зловив і славу разом з ним; А я німим був і дурним. LIXПройшла любов, з’явилась Муза, І прояснився темний ум. Шукаю, вільний, знов союзу Чарівних звуків, ніжних дум; Пишу, і серце не сумує, Перо, забувшись, не малює, Близ незакінчених віршів, Жіночих ніжок та голів; Гаснучій попіл весь затухне, Сльоза від суму не біжить, І скоро, скоро бурі слід Зовсім в душі моїй вже вщухне: Тоді-то я почну писать Поему пісень в двадцять п’ять. LXЯ думав вже про форму плану, І як героя назову; А поки що мого роману Скінчив я першу лиш главу; Все переглянув це завзято: Так, протиріч дуже багато, Та виправляти не хочу́. Цензурі борг свій заплачу, І журналістам на з’їдіння Плоди трудів моїх віддам: Іди ж по невським берегам, Новонароджене творіння, І заслужи дань слави там: Криві чутки, і шум, і гам! ГЛАВА ДРУГАIСело, де нудьгував Євгеній, Куток чарівний, не з глухих; Там друг невинных наслаждений Благословити б небо міг. Будинок панський над рікою, Закритий від вітрів горою, Стояв самотньо. Вдалині Цвіли навкруг луги рясні, А далі ниви золотії, Мигтіли села на шляхах; Стада бродили по лугах, І тіни створював густії Запущений великий, сад, Притулок мислячих Дріад. IIПоважний замок був збудован, Як і повинні всі вони: Спокійний і міцний чудово В смаку з умом старовини. Всюди високії покої, В вітальні штофні всі обої, Царів портрети на стіна́х, Печі в строкатих всі кахлях. Все застаріло це помалу, Не знаю право я чому; Та, втім, Онєгіну тому Було у тім потреби мало, Однаково він позіхав І серед старовинних зал. IIIВ тім спокої він оселився, Де його сільський старожил Сто років з ключницей сварився, В вікно дивився й мух давив. Підлоги скрізь прості, дубові, Дві шафи, стіл, диван пуховий, Ніде ні плямочки чорнил. Онєгін шафи відчинив: В одній був зошит одинокий, В іншій наливок цілий лад, Глечики з яблучною в ряд І календар осьмо́го року; Старий бо мав багато справ, В інші книжки не зазирав. IVОдин між володінь пустельних, Щоб якось час не марнувать, Задумав спершу наш Євгеній Новий порядок заснувать. У глушині мудрець нестримний, Ярем він панщин старовинний Легким оброком замінив; І долю раб благословив. Зате в своїм кутку надувся, Побачив в цьому низку бід, Його розважливий сусід. Лукаво інший посміхнувся, І разом вирішили так: Найнебезпечніший дивак. VСусіди спершу наїзжали; Та так, як з заднього крильця Йому звичайно подавали Його донського жеребця, Як тільки він уздовж дороги Зачує їх домашні дроги, – Вчинком образившись таким, Всі дружбу припинили з ним. «Сусід наш неук, сумасбродить, Він фармазон; він п’є давно Червоне склянкою вино; До ручки дамам не підходить; Все так та ні; не скаже Так-с Чи ні-с». Такий загальний глас. VIВ своє село в ту саму пору Новий поміщик прискакав Й тому ж суворому розбору В сусідстві привід подавав. Він звався Володимир Ленський, З душею прямо Геттінгенськой, Красень, у повнім цвіті літ, Шановник Канта і пііт. З Німеччини він імовірно Привіз ученості плоди: І волелюбних мрій труди, І дух палкий і досить дивний, Промов захоплених ручей Й кучері чорні до плечей. VIIВід хладної розпусти Світу Зів’янути ще не зумів, Його душа була зігріта Привітом друга, лаской дів. Він серцем був невіглас милий, Його плекала ще надія, Світу новий і блиск, і шум Ще полонили юний ум. Він бавив мрією ще хватко Сумніви серця всі свого; Мета життя ще для нього́ Приваблива була загадка, Над нею голову ламав І чудеса підозрював. VIIIВін вірив, що душа рідная З’єднатися повинна з ним, Що, без любові знемагає, Чекає, зве його своїм; Він вірив, друзі що готові За честь прийнять його окови, Що не здригнеться їх рука Розбити лоб наклепника; Що є, є обрані доля́ми, Людей священні є друзья; Що їх безсмертна та сім’я Чарівнійшими променя́ми, Осяє коли-небудь нас, І дар блаженства світу дасть. IXОбурення і жаль всякденні, Ко благу чистая любовь И славы сладкое мученье У ньому хвилювали кров. Він з лірой мандрував; в польоті Під небом Шіллера і Гете Вогнем їх поетичним тим Душа і возгорілась в нім. І Муз піднесених мистецтва, На щастя, не соромив їх; Він гордо у піснях зберіг Завжди піднесене кокетство, Порывы девственной мечты И прелесть важной простоты. XСпівав любов, любові вірний, Пісня його була ясна, Як думки дівчини наївні, Сон немовляти, чи весна – Богиня таємниць всіх ніжних В пустелях неба синьо-сніжних, Співав розлуку він, печаль, І ще щось, і туманну даль, Троянди романтичні, й грози; Співав далекі ті краї, Де довго в лоно тишині Лились його живії сльози; Співав життя побляклий цвіт Без малого в осьмнадцать літ. XIВ пустелі, де один Євгеній Міг оцінить його дари, Господ соседственных селений Ему не нравились пиры; Біг він їх бесід галасливих. А їх розмови розсудливі Про сіножаті, про вино, Про псарні, про рідню, зерно, Не відзначались навіть десь там Ні поетичним вогником, Ні гостротой, ні розумом, Ані гуртожитком мистецтва; В розмові ж милих їх дружин Для розуму нема причин. XIIГарний собой, багатий Ленський Скрізь прийнятий був як жених; Такий вже звичай деревенский; Всі дочок ладили своїх За полурусского сусіда; Негайно мова, як він зійде, Заводить слово стороною Життя з нудьгою холостою; Сусіда звуть до самовару, А Дуня розливає чай, Шепочуть: «Дуня, примічай!» Потім приносять і гітару: І запищить вона (бог мій!). Прийди в чертог мій золотий!.. XIIIТа Ленський не бажав, звичайно Ті узи шлюбу ще нести, З Онєгіним він мав бажання Знайомство ближче завести. Вони зійшлися. Хвиля й камінь, Вірші і проза, лід і пламінь Не стільки різні між собой. Спершу тією разнотой Вони були друг другу нудні; Потім сподобалися, згодо́м З’їжджались кожен день верхом, І скоро стали нерозлучні. Так люди (перший каюсь я) Від нічого робить друзья. XIVНемає дружби вже між нами. Всі забобони вигубя́, Ми всіх вшановуєм нулями, А одиниця – кожне Я. Ми дивимось в Наполеони; Тварюк двоногих тих мільйони. Для нас знаряддя є одне; Чуття нам дике і смішне. Був стерпніш багатьох Євгеній; Хоч він людей звичайно знав І взагалі їх зневажав, – Та (правил нет без исключений) Інших він дуже відрізняв, Чуття ж він зчужа поважав. XVВін слухав Ленського з ухмилкой. Палкість поетових тирад, І розум, в судженнях ще хиткий, Й вічно натхненний його взгляд, – Онєгіну все було ново; Він охолоджувальне слово В устах старався утримать Й думав: безглуздо заважать Його хвилинному блаженству; Та і без мене прийде час; Нехай поки він у цей раз Ще вірить світу совершенству; Простим гарячці юных лет І юний жар, і юний бред. XVIМіж ними суперечек море, Все їх до роздумів вело: Племен минулих договори, Плоди наук, добро і зло, І забобони віковії, Й трун таємниці роковії, Доля, життя по череду, Все піддавалось їх суду. Поет в жару своїх суждений Читав, забувшись тьмою тем, Уривки з північи поем, Ну, а поблажливий Євгеній, Хоч їх не дуже розумів, Слухав старанно, як умів. XVIIАле частіш займали страсті Уми пустельників моїх. Ушед від бунтівної сласті, Онєгін говорив про них З жалю подекуди зітханням. Блажен, хто відав хвилювання Й нарешті сам від них відстав; Блаженній той, хто їх не знав, Хто холодив любов – розлукой, Зло – лихослів’ям; позіхав З дружиной з друзями, не мав І турбувань з ревнивой мукой, Й дідів надійний капітал Підступнії двійці не звіряв. XVIIIКоли зберемось під знамена Розсудливої тиші ми, І згаснуть пристрасті напевно, І нам тоді стають смішні Пориви їх, чи то свавілля, І відгуки їх запізнілі, – Усмиренні не без трудів, Ми любим слухать іноді Страстей чужих зов полум’яний, І нам він серце ворушить. Старий так точно інвалід Охоче хилить слух старанний Розмовам вусанів нових, Забутий в хижинах своїх. XIXЗате і полум’яна младість Не може дещо приховать. Зло і любов, печаль і радість Вона готова розбовтать. В любові значась інвалідом, Онєгін слухав з важним видом, Як, серця сповідь до небес, Поет висловлював себе; Свою довірливу ще совість Наївно він оголював. Євгеній без труда узнав Його любові чадо-повість, Та повість з почуттів сплелась, Давно вже не нових для нас. XXАх, він любив, як в наші лета Уже не люблять; як одна Без розуму душа поета Любити ще засуджена: Завжди і скрізь одне мечтання, Одне так звичне вже бажання, Одна так звична вже печаль. Ні охолоджуюча даль, Ні довгії літа розлуки, Ні музам віддані часи, Ні чужоземні всі краси, Ні шум веселий, ні Науки Души – ні, не змінили в нім, Вогнем зігріт незайманим. XXIЛедь отрок, Ольгин полонений, Серцевих мук ще не знавав, Був свідок дуже розчуле́ний Її дитячих ще забав; В тіні діброви, Богу слава, Він поділяв її забави, І готували їм вінки Сусіди, друзі, їх батьки. В глуші, «під сєнію», смиренно, Принад невинності повна, В очах батьків, сама вона Цвіла конвалією денно, Не знав її в траві глухій Метелик, чи бджолиний рій. XXIIВона поету дарувала Захоплень юних перший сон, Думка про це одушевляла І його гусел перший стон. Вибачте, ігри золотїі! Він полюбив гаї густії, І усамітнення луну, І місяць, й нічку зоряну, Місяць, небесну ту лампаду, Якій присвячували ми Прогулянки серед пітьми, Сльозу, таємних мук відраду... Та нині світло тих вогнів Заміна тьмяних ліхтарів. XXIIIЗавжди скромна, слухняна дуже, Завжди як ранок весела, Як життя поета простодушна, Як поцілунок любові мила, Очі як небо вдалині; Посмішка, локони льняні, Всі рухи, голос, легкий стан, Все в Ользі ... будь-який роман Візьміть і знайдете там вірно Її портрет: він дуже мил, Колись я сам його любив, Та він набрид мені безмірно. Дозволь, читачу мій, героє, Зайнятись старшою сестрою. XXIVЇї сестра звалась Тетяна... Вперше тепер ім’ям таким Сторінки ніжного роману Ми так свавільно освятим. І що ж? воно приємне, звучне; Та з ним, я знаю, нерозлучні Спогади, досить старовинні, Дівочості! Ми всі повинні Зізнатись: смаку дуже мало У нас і в наших іменах (Не говорю вже о вірша́х); Нам просвещенье не пристало І нам дісталась від нього́ Манірність, – більше нічого́. XXVОтже, вона звалась Тетяною. Та ні красой сестри своєй, Ні свіжістю її рум’яною Не привернула би очей. Дика, сумна, не говорлива, Як лісова лань боязлива, Вона в родині своєї рідної Здавалася дівчинкою чужий. Вона горнутися не вміла До батька, й матері своєй; Дитя сама, в юрбі дітей Грати й стрибати не хотіла І часто цілий день одна Сиділа мовчки близ вікна. XXVIЗадума, та її подруга Від самих колискових днів, Сільського течію досуга Їй прикрашали мрії снів. Геть зніжені дічиська пальці Не знали голок; і на п’яльцях, Шовковим «хрестиком» вона Не оживляла полотна. Охоти панувать прикмета, З лялькой слухняною дитя Готується, ніби шутя, К пристойності, закону Свєта, Важно повторює для неї Уроки матінки своєї. XXVIIТа ляльку «в будь-яку погоду» Тетяна в руки не брала; Про вісти з міста і про моди Бесіди з нею не вела. Були їй пустощі дитячі Чужі; а от казки добрячі Зимою в темряві нічній Більш полонили серце їй. А коли ж няня десь збирала Для Ольги на широкий луг Її маленьких всіх подруг, Вона в «горєлки» там не грала, Нудний їй був дзвінкий їх сміх, І шум їх вітряних утіх. XXVIIIВона любила на балконі Зорі попереджати схід, На небосхилі, вже блідому, Зірок зникає вже політ, І тихо край землі світліє, І, вісник ранку, вітер віє, І сходить поступово день. А взимку, коли ночі тінь Півсвіту частку покоряє, А частку кутає туман, Під тихий місячний дурман, Ледачий схід ще спочиває, У звичний час пробуджена Вставала при свічках вона. XXIXЇй так подобались романи; Вони їй заміняли все; Закохувалася в обмани І Річардсона і Руссо. Був її батько добрий малий, Хоч від нових століть відсталий; Та в книгах шкоди не вбачав; Він їх ніколи не читав, Вважав пустою безделушкой, Не дбав про те під ковпаком, Який такий таємний том Дрімав у доньки під подушкой. Дружина ж, та була сама Від Річардсона без ума. XXXВона любила Річардсона І не тому, що вже прочла, Що перевагу Грандісону Вже над Ловласом віддала; Та в давнину княжна Аліна, Її московськая кузина, Їй часто твердила про них. У той час був іще жених Її супруг, та по неволі; Вона зітхала лиш по том, Який і серцем, і умом Подобався їй мимоволі: Сей Грандісон був славний франт, Гравець і гвардії сержант. XXXIВона теж одягалась радо Завжди по моді й до лиця; Та, не спитавши її ради, Взяли дівицю до вінця. І, щоб розвіяти кошмари, Супруг розумний незабаром В село поїхав, де вона, Бог знає ким оточена, Рвалась спочатку і ридала, З супругом ледь не розвелась; Там – господарством зайнялась, Звикла й вдоволеною стала. Нам звичка всім з небес дана: Заміна щастю є вона. XXXIIУсолодила горе звичка, Те, нездоланне вже нічим; А відкриття, хай невеличке, Її утішило зовсі́м: Вона між справою й досугом Секрет відкрила, як супругом Самодержавно управлять, І все тоді пішло на стать. Вона моталась по роботах, Солила на зиму гриби, Вела витрати, брила лоби, Ходила в лазню по суботах, Служниць лупила розгулявшись – У чоловіка не спитавшись. XXXIIIБувало, вписувала кров’ю Вона в альбоми ніжних дів, Звала Поліною Прасков’ю, Був її говір, наче спів, Корсет носила дуже вузький, Й російську Н як N французьку Уміла вимовляти в ніс; Та скоро світ перемінивсь; Корсет, Альбом, княжну Аліну, Зошит чутливих віршиків Вона забула, охрестив Акулькой знову ту Селіну, І обновила під кінець Шлафор на ваті і чепець. XXXIVТа він любив її сердечно, У витівки всі не входив, У всьому вірив безкінечно, А сам в халаті їв і пив; Життя спокійно так котилось; Під вечір іноді сходилась Сусідів добра сім’я, Нецеремонна братія, Посумувати, позлословить І посміятись кой над ким. Так час проходить, а між тим Чай Ользі готувать замовлять, А там вечеря, й спать пора, І гості їдуть із двора. XXXVТут берегли в садибі мирній Всі старовинні звички ці; Так, на масниці у них жирній Завжди водилися млинці; Двічи на рік вони говіли; І круглі гойдалки любили, Пісні підблюдні, хоровод; У Трійцин день, коли народ Зіває й слухає молебень, Розчулено на світ зорі Вони кидали слізки три; Був, як повітря, квас потребен, І за столом у них гостям Носили страви по чинам. XXXVIСтаріли так вони обидва. І відчинили під кінець Перед супругом домовину, І він новий прийняв вінець. Помер він десь перед обідом, Оплаканий своїм сусідом, Дітьми й дружиною, і то – Щиросердечніш, ніж будь-хто. Він був простий і добрий барин, І там, де прах його лежить, Надгробний пам’ятник гласить: Смиренний грішник, Дмитро Ларін, Господній раб і бригадир Під каменем вкушає мир. XXXVIIСвоїм пенатам поверне́ний, Володимир Ленський відвідав Сусіда пам’ятник смиренний, Зітхання праху присвятив; І довго серцю було сумно. "Poor Yorick! – мовив він роздумно, – Він на руках мене тримав. Як часто я в дитинстві грав Його з Очакова медаллю! За мене Ольгу готував, «Чи дочекаюсь дня?» – казав... І, повний щирої печалі, Вмить Володимир написав Йому надгробний мадригал. XXXVIIIІ там же написом печальним Батька і матері, в сльозах, Прах вшанував патріархальний... На жаль! на життєвих браздах Жнивами цілі покоління, За волею їх провидіння, Сходять, і зріють і впадуть; А інші їм услід прийдуть... Так наше легковажне плем’я Росте, хвилюється, кипить, До гробу прадідів тіснить. Прийде і наш той час буремний, Онуки наші в добрий час Зі світу витіснять і нас! XXXIXПоки впивайтесь, хто як вміє, Легким життям, юрба моя! Його нікчемність розумію, До нього не прив’язан я; Для привидів повіки крию; Але віддалені надії Турбують серце іноді: Без непомічених слідів Світ було б сумно залишати. Живу, пишу не для похвал; Але, здається, я б бажав Сумний свій жереб прославляти, Про мене щоб, як вірний друг, Єдиний нагадав хоч звук. XLВ чиїмось серці збудить дзвони; І, долею збережена, У Літі, може, не потоне Строфа, що мною додана; Тішить надія незабутня: Вкаже невіглас у майбутнім На мій прославлений портрет І мовить: те-то був поет! Прийми ж подяки від сумління, Ти, шанувальник Аонід, Ти, чия пам’ять схорони́ть Мої летючі всі творіння, Чия прихильная рука Потріпле лаври старика!
1 У такий спосіб позначені ті наголоси, про які перекладач знав, що вони неправильні.
2 У такий спосіб позначені фрагменти, які перекладач залишив взагалі без перекладу.
|