|
Як нині, збирається віщий Олег Помститись безумним хозарам; Оселі і ниви, і храм-оберег Прирік він мечам і пожарам; З дружиною-раттю, у царській броні, Князь полем несеться на вірнім коні. З дрімучого лісу, назустріч йому, Натхненний виходить чудесник, Покірний Перуну старик одному, Завітів прийдешнього речник. Спинивши дружину, без ратних колег, До мудрого старця під’їхав Олег. «Скажи, мій чудесник, любимець богів, Майбутнє для мене чи зле є? Чи скоро, на радість моїх ворогів, Могильною вкриюсь землею? Відкрий, старче, правду, – не бійся мене: За щирість віддячу тобі я конем». «Знай, волхв не боїться могутніх владик, Дари обіцяти – що злити; Правдивий і вільний провісництва лик, З небесною волею злитий. Прийдешнього знаки таяться у млі; Та бачу твій жереб на світлім чолі. Затям же віднині ти слово моє: Воїтелю слава – відрада; Ім’я перемога прославить твоє; Твій щит на воротах Царграда; І хвилі, і суша покірні тобі; Та недруги заздрять завидній судьбі. І синього моря оманливий вал У час рокової юдолі, І пращ, і стріла, і лукавий кинджал Щадять переможника долі. Не відаєш ран, збережеш і коня; Незримий хранитель – могутня броня. Твій кінь не боїться смертельних трудів; Твою відчуваючи волю, То смирний, – під натиском стріл ворогів, – То мчиться вздовж бранного поля. І холод і січа йому як рідня... Та приймеш ти смерть від любимця-коня». Олег посміхнувся – та в думах чоло, Затьмарився зір... мов сльоза є... Опершись рукою на пру́жне сідло, Зітхнувши, з коня він злізає; І вірного друга, в печалі крутій, Тріпає и гладить по гриві густій. «Прощаймось, товаришу, вірний слуга, Замкнулось розлучення коло; Пора відпочити! не ступить нога В твоє стремено́ вже ніколи. Бувай, утішайся... – скорботна ця мить. Ви, отроки-друзі, коня заберіть. Нашийте розкішних йому паполом, Хай буде вузда золотою; Купайте; годуйте добірним зерном, Поїть ключовою водою». І отроки, миттю забравши коня, Вже іншого князю ведуть скакуна. Пирує з дружиною віщий Олег При дзвоні веселім стакана. І кучері білі, як всніжений верх Горба степового кургану... Вони споминають минулого дні І битви, де разом рубились вони. «А де мій товариш? – Олег запитав. – Скажіть, де мій кінь пустотливий? Здоровий?.. Які то славетні літа́!.. Все той же бурхливий, грайливий?» І чує тут князь, поперхнувшись вином: Давно вже спочив непробудним кінь сном. Могутній Олег головою поник: «А як же гадання? Юродство? Чудесник, брехливий, безумний старик! Навіщо я слухав пророцтво! Мій кінь і донині б зі мною ганяв!» І хоче побачити кості коня. Князь їде знадвору, весь сивий від втрат, З ним Ігор і да́внішні гості, Ось бачать – лежать над порогом Дніпра Шляхетні обвітрені кості. Їх миють дощі, засипає їх пил, І вітер хвилює над ними ковил. Князь тихо на череп коня наступив І мовив: «Спи, вірний мій друже! Твій сивий хазяїн тебе пережив: На тризні, що поруч вже кружить, Не ти упадеш у ковил, наче стриж, І кров’ю жаркою мій прах обагриш. Так ось де таїлась загибель моя! У кістці ховала смерть жало!» А з білого черепу чорна змія З шипінням між тим виповзала; Як чорна уплі́тка, круг ніг обвилась, І скрикнув раптово ужалений князь. На тризні Олега шиплять всім нутром Ковші від напоїв, як змії; Князь Ігор і Ольга стоять над Дніпром; Дружина пирує й хміліє; Бійці споминають минулого дні І битви, де разом рубились вони.
|