Воістину єврейці молодій
Душевного спасіння я бажаю.
Підходь сюди, прекрасний ангел мій,
Я мирний шлях вкажу тобі до раю,
Спасти земну я прагну красоту!
Із посміху чудесних уст щасливий.
Царю небес і господу-Христу
Підношу я на лірі скромні співи.
Колись їй слух та приверне ж творець
На голос мій і на смиренні струни,
І дух святий злетить у серце юне;
Властитель він і мислей і сердець.

Шістнадцять літ, покірливість невинна,
Як ніч брова, пружистих двох бугрів
Під полотном рухливість безупинна,
Нога утіх, перлинний ряд зубів...
Чого ж це ти, єврейко, посміхнулась,
І на лиці рум’янець запалав?
Ні, далебі, ти, мила, обманулась:
Я не тебе – Марію описав.

Серед ланів, далеко від Сіону,
Від всіх забав і молодих гульвіс
(На згубу нам їх пестить хитрий біс)
Красуня ця, мов схована в запону,
Без вигадок вела спокійний вік.
Її старий шановний чоловік
Був столярем і теслею старанним,
На все село єдиним, хоч поганим.
Удень, вночі, багато мавши справ,
Чи то з важком, чи з вірною пилою,
Чи з долотом, не дуже він впадав
Коло принад, що біля себе мав,
І тайний цвіт, всевладною судьбою
Намічений для вищої мети,
Ще на стеблі не важився цвісти.
Ледачий муж із лійочки своєї
Удосвіта не зрошував його,
За батька був для дівчини тієї,
Харчив її – на тому і всього.

Та, братіє, з небес во врем’я оно
Всевишній бог рабу свою уздрів,
І стан гнучкий, і непорочне лоно, –
І, чуючи завзятості приплив,
Поклав собі у мудрості глибокій
Благословить достойний вертоград,
Сей вертоград забутий, одинокий,
Щедротами притаєних розрад.

Спокійна ніч німі поля вкриває;
В своїм кутку Марія вже дрімає.
Всевишній рік – і діві сниться сон.
Враз небозвід одкрився від заслон;
У глибині небес, без меж просторій,
У сяєві і славі неозорій,
Тьми ангелів хвилюються, киплять,
У захваті літають серафими,
На струнах арф іграють херувими,
Архангели мовчазно вряд сидять,
Блакитними крильми закривши чола, –
І всіх сліпить одвічного престола
Сіяюче убрання із хмарин.
І світел враз очам з’явився він.
Всі впали ниць... Затихнув арфи дзвін.
Марія теж підвести зір не може,
Тремтить, як лист, і чує слово боже:
«Прекрасна ти в невинності ясній,
Ізраїлю надіє довгождана!
Кажу тобі, о дівчино кохана,
Причасниця ти славі будь моїй:
Жде честь тебе, небачена донині, –
Гряде жених до любої рабині».

Знов хмарою закрився божий трон;
Встав ангелів крилатий легіон,
Небесних арф знов розляглися звуки...
Відкривши рот, побожно склавши руки,
Обраниця в захопленні стоїть.
Та що її хвилює мимохіть,
Аж поглядів не сила одірвати?
Хто це в юрбі придворних молодих
У неї зір втопив очей палких?
Ясний убір, шолом легкий, пернатий,
Блищання крил і кучерів злотих,
Високий стан, зір млосний, соромливий, –
Все любе їй, мовчальниці вродливій.
Помічений один з небесних сил,
Архангеле пишайся Гавриїл! –
Пропало все. На горе й плач дитині,
На полотні отак зникають тіні,
Породжені в чарівнім ліхтарі.

Прокинулась красуня на зорі
І ніжилась на томнім ложі ліні.
Та дивний сон, та любий Гавриїл
З думок не йшов у яснім сяйві крил:
Царя небес любити їй хотілось,
Принадна їй була найвища з слав,
І перед ним вона чолом хилилась, –
А до смаку все ж Гавриїл припав.
Так іноді дружину генерала
Затягнутий чарує ад’ютант.
Що ж нам робить? так доля наказала, –
І згодні в тім і неук, і педант.

Поговорімо ж про чудну любов
(Бо іншої не знаю я розмови).
У дні, коли вогненний зір чудовий
Безжалісно запалює в нас кров,
Коли весь час тягар жадань облудних
Проймає нас і душу нам гнітить,
І мучить нас, і томить кожну мить
Предмет один думок, страждань повсюдних, –
Хіба тоді між друзів молодих
Повірника собі ми не шукаєм?
З ним таїни душевних мук палких
В захоплених словах ми викладаєм...
Коли ж ми вже спіймали на льоту
Крилатий час небесного єднання
І до утіх на ложі раювання
Принадили стидливу красоту,
Коли жаги тортури ми забули
І більше нам нема чого бажать, –
Щоб оживить у пам’яті минуле,
З повірником ми любим розмовлять.

Ти, господи, таке ж пізнав горіння,
Палав і ти, о боже, як і ми.
Творцеві все набридло сотворіння,
Докучили небесні всі моління, –
Любовні він вигадував псалми,
Співаючи: «Люблю, люблю Марію,
У самоті безсмертні линуть дні...
Де взяти крил, щоб полетіть мені,
Притиснути до серця дивну мрію!..»
І далі так... плід божеських зусиль –
Любив творець барвистий східний стиль.
А потім він покликав Гавриїла
І про любов у прозі розказав,
Їх бесіду нам церква затаїла,
Євангеліст омилки трохи дав!
Та між вірмен переказ був таємний,
Що, на хвалу не шкодувавши слів,
З любимця бог Меркурія зробив,
Побачивши, що він меткий та чемний, –
І ввечері до діви одрядив.
Архангел же хотів не тої честі,
Він нищечком щасливий теж бував;
Хоч записку чи вісточку однести
І вигідно, свою він гордість мав.
Та слави син бажання приховав
І нехотя зробився він догідник
Царю небес... а по-земному звідник.

Та, давній враг, пильнує сатана!
Він десь прочув, блукаючи у світі,
Що має бог єврейку на приміті,
Якусь красу, і що спасе вона
Увесь наш рід од жаху пекла й муки.
Лукавому причина для докуки
Та клопоту. Всевишній бог, між тим,
Замріяно втопивши зір у небо,
Весь світ забув, не керував нічим, –
І все ішло й без нього так, як треба.

Що ж поробля Марія? Де вона,
Іосифа задумлива дружина?
В своїм садку, задумана, журна,
Чекає все, коли ж прийде хвилина,
І мрія знов присниться чарівна.
З її душі не сходить образ милий,
Стоїть в думках архангел яснокрилий.
У тіні пальм, над журкотом струмка
Замислилась вродливиця струнка;
Не радують її квітки пашисті,
Не веселять співучі води чисті...
Аж от змія, мінлива і в’юнка,
Сіяючи принадністю своєю,
У тіні віт гойдається над нею
Та й каже так: «Любов небес ясна!
Не утікай, я бранець твій покірний...»
 диво з див! Яка змія чудна!
Хто ж це казав Марії легковірній,
Хто з нею був? Звичайно, сатана.

Такий привіт, змії мінливі шати,
Лукавий блиск живих очей її
Сподобались Марії враз моїй.
Щоб стомленій душі розраду дати,
На сатану поглянувши без зла,
Непевну з ним розмову повела:

«Хто ти, змія? З улесливого співу,
З осяйності, з очей, з краси – в ту ж мить
Збагнула я: це ти привів зрадливо
До дерева праматір нещасливу
І встиг її на гріх там спокусить.
Накликав ти на необачну діву,
На всіх її нащадків божий гнів.
В безодню бід несамохіть ми впали.
Тобі не стид?»
– Попи вам набрехали,
Я врятував її, а не згубив!
«Від кого ж це?»
– Від бога.
«Ворог лютий!»
– Він закохавсь...
«Змія, побережись!»
– Любив її...
«Мовчи!»
– ...він як прикутий,
Їй привелось у небезпеці бути.
«Та брешеш ти!»
– Їй-богу!
«Не божись».
– Послухай-но! –
Подумала Марія:
Це ж негаразд в садку, самій мені,
Так слухати плітки лукаві змія,
І вірити чи можна сатані?
Та пестить цар небес мене і любить,
Він, всеблагий, напевно, не погубить
Мене – за що ж? За кілька слів пустих!
До того ж, він не дасть мене в образу,
Та й ця змія скромненька, видно зразу.
Яке ж тут зло? Дурниці! Де ж той гріх?
Подумала і вухо приклонила,
На час любов забувши й Гавриїла.
Лукавий біс зухвало розвернув
Гримучий хвіст і, звивши кільця шиї,
Поплазував з-під листя до Марії,
Вогонь жаги у груди їй вдихнув
І так почав:
«З переказом Мойсея
Узгодити своїх не можу слів:
Він казкою заманював єврея,
І слухали, коли він брехні плів.
Бог оцінив і стиль і ум покірний,
І став Мойсей вельмишановний пан.
А я, повір, – історик не придвірний,
Навіщо цей мені пророчий сан!

Усі жінки, хоч би яка вродлива,
Позаздрили б на блиск твоїх очей:
Родилась ти, Маріє чеснотлива,
Щоб дивувать адамових дітей,
Щоб володіть легкими їх серцями,
У посмішці блаженство дарувать,
Щоб зводити двома-трьома словами,
За примхою – кохати й не кохать...
Ось твій талан. І Єва теж красива,
Теж скромниця й розсудлива була,
Та в сумі теж без любощів цвіла.
Завжди самі, віч-на-віч, муж і діва
На березі ясних едемських рік
У чистоті вели спокійний вік.
Була нудна їх днів одноманітність,
Ні вільний час, ні затінків привітність,
Ніщо бажань не збуджувало в них;
Удвох вони і їли і гуляли
Й нудилися весь день, вночі ж не мали
Ні насолод, ні пристрасних утіх...
Що скажеш ти? Тиран несправедливий,
Єврейський бог, похмурий та ревнивий,
Адамову дружину покохав
І лиш собі її оберігав...
Висока честь, утіхи незвичайні!
На небесах, мов у темниці тайній,
В його ногах молися та й молись,
Хвали його, на нього лиш дивись,
На іншого ж не смій повести оком,
Архангелу шепнути ненароком;
Ця доля жде оту, кому творець,
Як подрузі, готує свій вінець.
А потім що? За всю нудьгу й страждання
Відплатою – хрипких дяків співання,
Свічки, кадил смердючих дим і муть,
Виття бабусь, ікона під алмазом,
Написана якимось богомазом...
Як весело! Аж завидки беруть!

Я співчував красуні нещасливій
Та й вирішив, щоб досадить творцю,
Зламати сон і юнакові й діві.
Послухай-но правдиву повість цю!
На гілочці два яблука дотичні
(Символи втіх, любові знаки кличні)
Відкрили їй неясну мрію ту,
Прокинулись неясні ще бажання,
Вона свою спізнала красоту,
І млость чуттів, і серця поривання,
І юного Адама наготу!
Я бачив їх! сердець палкої злуки,
Що я навчав, основу бачив я.
В глухий гайок зайшла чота моя...
Там швидко в них блукали очі, руки...
Між любих ніг старанний учень мій,
Незграбний ще, дбайливий і німий,
Адам шукав захоплення й шаленства,
У захваті незнаному палав,
Запитував він джерело блаженства
Й, не стямившись, у ньому потопав...
І, божого не боячися гніву,
Уся в огні, дружина трепетлива,
Ледь рухавши устами, як маля,
Адамові цілунки повертала,
В сльозах жаги, без пам’яті лежала
Під тінню пальм, – і молода земля
Гірляндами коханців убирала.

Блаженний день! Щасливий чоловік
Жону ласкав від ранку аж до ночі,
Та й уночі їм не стулялись очі,
Дозвілля час у насолодах тік!
Ти знаєш: бог, утіхи перервавши,
Рай одібрав у прабатьків назавше.
Він вигнав їх з ясної сторони,
Де затишок вони так довго мали
І дні свої невинні коротали
У лінощах, в обіймах тишини.
Та я відкрив їм тайну любострастя
І юності привабливі права,
Захоплення, палання, сльози щастя,
Цілунками перервані слова...
Скажи тепер: чого ж це я в нарузі?
Чи міг Адам винити в чім мене?
Не думаю! Та знаю я одне,
Що з Євою зосталися ми друзі».

Замовкнув біс. Марія в тишині
Скорилася облесливій брехні.
«Що ж, – думала, – нечистий, може, й правий;
Казав же хтось: ціною шани, слави
Чи золота блаженства не купить;
Казав же хтось, що треба нам любить...
Любити нам! Та як, чому, для чого?..»
Увагою створіння молодого
Вона між тим у мові сатани
Ловила все – й події, і причини,
Нескромність слів і сміливі картини
(Охочі ми ж усі до новини).
Непевних дум початок, досі темний,
У той же час ставав яснішим їй.
Та вмить змінивсь перевертень таємний, –
Дивується вона, де ж дівся змій,
Враз юнака побачивши стрункого.
Навколішках, не кажучи нічого,
Звернувши зір до неї вогняний,
Про щось її він красномовно просить,
В одній руці їй квітоньку підносить,
А друга мне простеньке полотно
І крадеться під убрання хапливо,
І перст легкий торкається грайливо
До милих тайн... Все для Марії диво,
Новим, чудним здається їй воно, –
А на щоках рум’янця пал гарячий
Без сорому дівочого заграв –
І млосний жар і подих нетерплячий
Незаймані їй груди підіймав.
Вона мовчить; та раптом зникла сила,
До сатани голівку притулила,
Не дихає, звела свій зір палкий
І, охнувши, упала на квітки...

О, подруго! кому я віддавав
Свій перший сон у сподіваннях раю,
В чиїй душі колись я царював, –
Чи ти простиш мені, що я згадаю:
Мої гріхи, забави юних днів,
Ті вечори, як я тебе томив
При матері набридливій, суворій
Тривогою, таємною в покорі,
І просвіщав невинну красоту?
Тож я навчив твою слухняну руку
Обманювать засмучену розлуку,
І потішать в покрові темноти
Дівочого безсоння довгу муку.
Та молодість утратила вже ти,
І посмішка від уст блідих злетіла,
Твоя краса квітуча помертвіла...
Прости мене, любов моя, прости!

Отець гріха, Маріїн ворог спритний,
І тут вину ти перед нею мав,
Радіючи, її ти спокушав,
Зіпсутості, під жартом непомітній,
Всевишнього дружину встиг навчить
І чистоту зухвалістю вразить.
Пишайся ж ти у славі соромітній!
Спіши ловить... Та близько, близько час!
От мерхне день, і світлий захід згас.
Все тихо. Враз до стомленої діви
Спускається з небес посол вродливий,
Що осяйні слова любові ніс.

Побачила красуня Гавриїла
І личенько від жаху затулила...
Змішавшися, підвівся хмурий біс
І каже так: «Щасливцю пречванливий,
Чого ти тут? Навіщо кинув ти
Ефір небес, високий та святий?
Щоб заважать утісі мовчазливій,
Цим любощам чутливої чоти?»
Та Гавриїл насупився ревнивий
На вигук цей зухвало-жартівливий:
«Ти, вороже ясної красоти,
Гульвісо злий, вигнанцю безнадійний,
Ти спокусив красу цій діві мрійній
Ще й запити насмілився робить!
Геть зараз же, бешкетник неспокійний,
А то тебе я змушу затремтіть!» –
«Вік не тремтів од ваших я придвірних,
Всевишнього прислужників покірних,
Од звідників небесного царя!»
Так біс казав, червоний, мов зоря,
Скривившися і закусивши губи,
Архангела він вдарив просто в зуби,
Аж Гавриїл, хитнувшись, закричав,
Не втримався і на коліно впав;
Та враз підвівсь, нового повен жару,
І сатану з раптового удару
У скроню лясь! Біс охнув, сполотнів –
І кинулись вони, обидва люті.
Ні Гавриїл, ні біс не повалив:
Зчепилися в міцних обіймах скуті,
Із тупотом важким пішли кружлять,
Переплели хрест-навхрест ноги, руки,
То дужістю, то хитрістю науки
Суперника силкуються здолать.

О друзі, ви ж пригадуєте поле,
Де ми колись, в давно минулі дні,
Лишивши клас, ганялися на волі,
І в боротьбу гуляли повесні?
Утомлені, забувши лайку й речі,
Так ангели боролися міцні.
Підземний цар, буян широкоплечий,
Дарма кректав над спритним юнаком.
Нарешті він, щоб закінчити разом,
З архангела пернатий збив шолом,
Злотий шолом, оздоблений алмазом,
І ворога за кучері ясні
Могутньою рукою гне іззаду
Аж до землі. Розкрито всю принаду
В архангела Марії мовчазній,
І душу їй за нього страх хвилює.
Вже ломить біс, вже пекло торжествує,
Та Гавриїл, на щастя, не схибив,
Вчепився він у місце небезпечне
(Не в кожному двобоєві доречне),
В зухвалий член, що клятий ним грішив.
Нечистий впав, пощади попросив
І ледве зник, напівживий, у пекло.

На воїнів, що бились так запекло,
Дивилася Марія боязна;
Коли ж утік безславно сатана,
І Гавриїл звернувся до красуні,
Любові жар залляв їй щоки юні,
І ніжністю пройнялася вона.
Яка ж була єврейка чарівна!..

Палаючи, любов чужу й надії
Так викладав посол в святих словах:
«Радій, радій, незаймана Маріє!
Любов тобі! Прекрасна ти в жонах,
Благословен утроби плід твоєї,
Він світ спасе і подолає гріх...
Але клянусь од щирості всієї,
Отець його блаженніший за всіх!»
Навколішки схилившися до неї,
Він руку їй тихесенько стискав...
Зітхаючи, красуня зір спустила,
І Гавриїл її поцілував.
Ніяково Марія червоніла;
Її грудей торкнувсь він молодих...
«Облиш мене!» – вона прошепотіла,
Але в ту ж мить в цілунках запальних
Невинності останній зойк затих...

Що їй робить? Що скаже бог ревнивий?
Та не тужіть, красуні говіркі,
У любощах порадниці меткі,
Умієте ви в спритності щасливій
Обманювать увагу жениха,
Тямких людей уважне споглядання,
І на сліди приємного гріха
Невинності накинути убрання.
Шкодливиця із матір’ю навіч
Розучує покірливість дівоцтва
І стогін мук і, вдавши благородство,
Іграє роль у вирішальну ніч.
На другий день ледь може вранці встати.
Так млосно їй, така бліда вона.
Муж в захваті, радіє стиха мати,
А давній друг чекає край вікна.

Ось Гавриїл з приємними вістями
Летить уже додому небесами.
Господь давно терпець згубити встиг
І стрів його привітними словами:
«Які новини?» – «Все зробив, що міг,
Я їй відкрив». – «Ну, що ж вона?» – «Готова!»
І цар небес, не мовлячи ні слова,
З престола встав і владним рухом брів
Всіх вислав геть, як древній бог Оміра,
Коли являв численним дітям гнів.
Але навік погасла грецька віра,
Богів нема, наш рід порозумнів.

Замріявшись над згадкою живою,
В своїм кутку Марія в тишині
Покоїлась на зм’ятій простині.
Душа горить і млостю і жагою,
Дівочу кров новий хвилює жар,
І, кличучи тихенько Гавриїла,
Вона йому, готує тайний дар.
Нічний покров ногою віддалила,
Чудовий зір вдоволено схилила
І, в наготі щаслива чарівній,
Сама красі дивується своїй.
І поки що, задумливо і мрійно
Вона грішить – прекрасна й чарівна,
І чашу п’є розради супокійно.
Смієшся ти, лукавий сатана!
Та що ж це! вмить кошлатий, білокрилий
В її вікно влітає голуб милий,
Він пурхає над нею й тріпотить,
І пробує веселі ніжні співи,
І враз летить в коліна любій діві,
Над розою сідає і дрижить,
Клює її, вовтузиться, тупцює,
І носиком, і ніжками працює.
Він, справді він! – їй думка враз прийшла,
Кого вона у пташці пригощала;
Вона звела коліна, закричала,
Молитися, тремтіти почала,
Заплакала, а голуб торжествує,
У пристрасті аж труситься й воркує
Та й падає, легким сповитий сном,
Любові цвіт вкриваючи крилом.

Він полетів. Марія у несилі
Подумала: «Вони занадто милі!
Один, два, три! – чи не багато враз?
Перенесла сьогодні я тривогу:
У той же день дісталася зараз
Лукавому, архангелу і богу».

Всевишній бог, як водиться, признав
Пізніш своїм єврейчиного сина,
А Гавриїл, як випаде хвилина,
Все крадькома до неї учащав;
Як майже всі, Іосиф утішався,
По-давньому дружини й не торкався,
Христа ж любив, як рідного свого,
За те господь і вшанував його!

Амінь, амінь! Чим розповідь кінчити?
Раз назавжди покинувши дуріти,
Підношу я, із скромних своїх сил,
Тобі в хвалу, крилатий Гавриїл,
Смиренних струн побожне брязкотіння.
Храни мене, почуй мої моління!
В коханні був я досі єретик,
Земних богинь обожнювач завзятий,
Друг демона, зрадливий і затятий.
Та я тепер розкаявся навік.
Тепер мій дух живе в благій надії
Змінитися: в Єлени бачив я
Таку ж красу, як в ніжної Марії!
Підвладна їй навік душа моя.
Моїм словам надай зачарування,
Подобатись розкрий секрет мені,
У грудях їй ти розпали бажання,
А то піду молитись сатані!
Та дні пливуть, і старість сивизною
Мені чоло посріблити іде,
Перед олтар із любою жоною
Мене колись нарешті приведе.
Іосифа прекрасний утішитель!
Навколішках благання шлю одне:
О, роганів заступниче й хранитель,
Молю, тоді благослови мене,
Терпіння дай, та не таке, як нині,
Молю тебе, давай ізнову й знов
Спокійний сон, упевненість в дружині,
Мир у сім’ї й до ближнього любов!
Євген Дроб’язко?