|
Воістину єврейці молодій Я зичив би душевного спасіння. Прийди до мене, милий ангел мій, Прийми благословення як прозріння. Я у краси земної на посту! Люб’язних вуст усмішка задовільна – Царю небес і Господу-Христу – І віршоспів на лірі богомільній. Сумирних струн, можливо, врешті-решт Її візьмуть в полон церковні співи, І дух святий зійде на серце діви; Думок володар і сердечних веж. Шістнадцять літ, невинність і незнання, Скіс чорних брів, незайманих горбків Під полотном пружисте хвилювання, Нога кохання, білий ряд зубів... Навіщо ж ти, єврейко, усміхнулась, Нащо рум’янець личко фарбував? Ні, світку мій, ти, певно, обманулась: Я не тебе, – Марію описав. В полях, далеко від Єрусалима, На відстані від юних волоцюг (Яких чорти посадять на ланцюг), Красуня-діва, ще ніким не зрима, Без вигадок вела спокійний вік. А муж її, поважний чоловік, Плохий столя́р, сокирник посивілий, В поселенні єдиний був до діла. Вдень і вночі як проклятий крутивсь То з пилкою, то з рівнем під рукою, З сокирою, і навіть не дививсь На ті принади, що йому дались; І потаємний, витканий судьбою, Ще у бутоні нерозкритий цвіт, Що був готовий здивувати світ, Лінивий чоловік, а чи старенький, Своєю лійкою не орошав. Як батько, чемно опікав єврейку, Її, невинну, тільки годував. Та, братіє, з небесного амвона Всевишній Бог свій погляд притулив До стану, до незайманого лона Раби своєї – й у собі збудив Завзяття; і в премудрості глибокій Благословити взявся вертоград – Той вертоград, забутий, одинокий, – Нагородити щедро дивний сад. Ніч в німоті простори обіймає; Марія у кутку собі дрімає. Рече Всевишній, – діві сниться сон; Їй в небесах відкрився горизонт У глибині, для ока неозорій; У славі осяйній, легкій, прозорій Тьми янголів хвилюються, киплять, Нелічені літають серафими, Бряжчать на звучних арфах херувими. Архангели у німоті сидять, Покривши мудрі голови крилами, – Яскравими окутаний хмарками, Господній трон, без стелі і без стін, І Світлий вмить очам явився Він... Всі впали ниць. Стихає арфи дзвін. Схиливши голову, Марія офірує, Дрижить як лист і голос Бога чує: «Краса земних люб’язних світу донь, Ізраїлю незаймана надія! Я від любові весь полуменію, Чекай торкання праведних долонь: Готуй себе до послуху віднині, Жених несе любов своїй рабині!» Знов у хмарини вбрався Божий трон, Став на крило небесний легіон, Чарівна арфа шле привітні звуки. Вуста відкривши і схрестивши руки, Марія вся у неба на виду. Але куди схвильовано ведуть Її уважні полохливі очі? Хто в натовпі придворних молодих Із неї не зведе очей своїх? Шолом із пір’ям, одяг парубочий І кучерів закрути золотих, Високий стан і погляд соромливий – Все до вподоби діві незрадливій. До серця їй володар білих крил! Пишайся тим, архангел Гавриїл! Пропало все. Попри дитячі піні, На полотні отак зникають тіні, Народжені в чарівнім ліхтарі. Прокинулась красуня на зорі І ніжилась на ложі в млосній ліні. Та дивний сон, та милий Гавриїл Немовби її зіллям опоїв. Царя небес вона в полон хотіла, Приємні їй були його слова, І перед ним вона благоговіла, – Та Гавриїл милішим був – овва... Так інколи дружину генерала Приваблює козирний ад’ютант. Що нам чинить? так доля наказала, – З цим згодні і невіглас, і педант. Химер любові нам не обійти (Не мислю нині іншої розмови). Під поглядом вогненним гоноровим Нуртує кров, колишуться світи, Коли нудьга бажань непоборимих З’їдає нас і душу тяготить, Нас переслідує усюди і томить Предмет один страждань і дум незримих, – Ну, правда ж? в колі друзів молодих Повірника знаходимо для тайни. О пристрасті! Говоримо про них У захваті юнацькому, звичайно. Коли ж ми раптом упіймали мить, Крилату мить довірливої згоди, До радощів на ложі насолоди Красу вдалося вміло прихилить, Коли любовні відійшли страждання І нам бажати вже нема чого – Щоб оживити пам’ять про кохання З повірником пліткуємо – агов! Її пізнав ти, Боже, хвилювання, І ти пашів, Всевишній, як і ми. Творити ти закинув намагання, В мольбах небесних загубив старання, – Складав палкі закоханій псалми, Співав з небес: «Люблю, люблю Марію, В журбі своє безсмертя волочу... Де крила? До Марії полечу, На її грудях я спочить волію!..» Ще щось подібне у пориві плів – Всевишній полюбляв барвистість слів. Улюбленця покликав, Гавриїла, Про почуття у прозі розказав. Розмови їхні церква утаїла, Євангеліст тут, певно, маху дав! Та збереглися письмена вірменські, Що Цар небес хвалу йому віддав, В Меркурії архангела обрав, Позначивши у ньому ум вселенський, – І до Марії ввечері послав. Архангелу такі наряди прісні, Бо вигода дорівнює нулю. Писульки переносити і вісті Хоч вигідно, але ж він самолюб. І слави син, не кажучи жалю, Вступив у роль – послужливий догідник Царю небес... а по земному звідник. Та не дрімає ворог, сатана! Почув він раз, блукаючи у світі, Що Бог єврейку має на приміті – Красуню юну, а між тим вона Відвести має люд від муки пекла. У підступах лукавий добре петрав – Клопоче він. Всевишній попри те На небесах долав нудьги нападки, Про світ забув, навколишнє – пусте, Ну хто порушить складені порядки? А що ж Марія? Нині де вона, Печальна юна Йосипа дружина? В саду своєму, жальних дум мана, Сліз і журби дівочої причина, Розрада тільки у чарівних снах. З душі не відлітає образ милий, До Гавриїла рветься серце й тіло. У прохолоді біля джерела Красуня в коси думи заплела; Не милі діві пахощі духмяні, Не веселить прозорих вод дзюрчання. Змія прекрасна раптом приповзла. Поблискуючи шкірою своєю, В тіні гілок гойдається над нею І каже їй: «Обраниця небес! Не утікай, – я бранець твій слухняний...» Чи це можливо? Чудо із чудес! Хто ж так віщав Марії полум’яно? Звичайно, біс, нехай би він був щез! Краса змії і квітів різнобарвність, Її привіт, очей лукавих блиск Не вразити Марію не могли. І щоби зустріч не звести на марність, На сатану очима повела Й розмову небезпечну завела: – Хто ти, змія? Для мене це суттєво. По тому, як очима заіскрив, – Я впізнаю того, хто нашій Єві Відкрив колись спокуси тайне древо І тим нещасну до гріха схилив. Цнотливу діву ти згубив миттєво, А з нею весь адамів рід і нас. В безодні бід ми, грішні, потонули, Не соромно? – Попи вас обманули, А Єву я порятував якраз! – Від кого? – Та від Бога. – Злісний ворог! – Він закохавсь... – Послухай, бережись! – Її жадав... – Мовчи! – ...любов’ю хворий... Була у небезпеці, крок від горя. – Брехня, змія! – Їй-богу! – Не божись. – Та вислухай... Подумала Марія: «Недобре у саду мені одній Приймати крадькома обмови змія, І взагалі, чи вірить сатані? Небесний Цар мене хранить і любить, Благий Всевишній: вірно не погубить Свою рабу. За бесіди оці? Господь від мене відведе обиду, Та і змія неначе скромна з виду. Зовсім не гріх моя мета і ціль!» – Подумала і вухо прихилила, Забувши про любов і Гавриїла. Лукавий біс пихато розгорнув Гримучий хвіст і вигнувся дугою, І сповз з гілок, хизуючись собою; Вогонь бажань у груди їй вдихнув. Він мовив: – З оповідкою Мойсея Я не погоджусь, слухай, ось чому: Він вигадкою обкрутив єврея. Він все брехав, – і вірили йому. Бог розум дав йому меткий, проворний, Мойсей повівся, як поважний пан, Та я, повір, – історик не придворний, Пророком бути не моя судьба! Красуні інші, вір мені, повинні Тускніти від вогню твоїх очей; Народжена ти, скромна і невинна, На диво для адамових дітей, Щоб володіти легкими серцями, Усмішкою блаженство дарувать, Лишати розуму лише словами, За примхою – кохать і не кохать... Ось жереб твій. Тобі подібна – Єва, Духмяна й скромна у своїм саду Цвіла у смутку і не на виду; Одні, очима в очі, муж і діва На берегах Едему світлих рік Тягнули тихо свій невинний вік. Втікали дні, приправлені нудьгою. Ні молодість, ні свіжий дух весною – Ніщо любов не воскрешало в них; Плече в плече і їли, і гуляли, Вдень позіхали, а вночі не мали Гри пристрастей і радощів живих. Що скажеш ти? Тиран несправедливий, Єврейський бог, похмурий і ревнивий, Адамову подругу покохав, Й для себе ту красу оберігав. Яка то честь і що за насолода! На небесах у будь-яку погоду: До ніг його молитви принеси, Розхвалюй ідеал його краси, На іншого не смій накинуть оком, Архангела обходь далеким боком; Ось жереб тій, яку Творець собі Подругою призначить, далебі. А потім що? І за нудьгу й за муки У нагороду дяків перегуки, Свічки, старі баби в мольбі, Чадні кадила, образ під алмазом, Написаний якимось богомазом... Ну хто позаздрить отакій судьбі?! Я пожалів мою прекрасну Єву І вирішив, Всевишньому на зло, Змінити хлопцю й діві шлях життєвий, Ти, може, чула, як усе було? Два яблука на гілці поміж листу (Щасливий символ, добрий, світлий, чистий), До мрій неясних заповітний ключ. Прокинулись приховані жадання; Красу свою пізнала у хмелю, Млість почуттів, душевне хвилювання, І наготу того, хто серцю люб! Я бачив їх! Любов – моя наука – Її начало бачив тільки я. У хащі пара подалась моя... Там швидко їх блукали очі, руки... Між милих ніг коханець молодий Турботливий, незграбний і німий, Шукав Адам вершину чарування, Шаленим переповнений вогнем, Тонув-купався в джерелі кохання І душу розривав вселенський щем... Не боячись покари Божим гнівом, Розкинувши волосся, гола діва, – Адам вустами на вустах закляк, – Цілунки його віддано приймала, Адам блаженство неземне пізнав, В сльозах кохання випитий лежав Під пальмами, – і в захваті земля Коханців юних квітами вкривала. Блаженний день! Увінчаний Адам Дружину пестив з ранку і до ночі, Для сну не затуляв безумні очі. Яку незнану втіху я їм дав! Ти знаєш: Бог утіхи не прощає, Він пару ту навік прогнав із раю. Прогнав із дорогої сторони, Де без турбот жили вони так довго, Невинний час був золотим і добрим В обіймах тихих і лінивих днин. Та я відкрив їм тайну любострастя І молодості золоті права, Томління почуттів і сльози щастя, Цілунки і привабливі слова. Скажи тепер: невже таки я зрадник? Хіба Адаму я лихе вчинив? І хто би що там зле не говорив, Я Єві добрий приятель і радник». Біс пельку стис. Марія в тишині Відкрила гарні вушка сатані. «Що ж? – думала, – мо’, і правий лукавий; Чувала я: ні золото, ні слава Не варті, насолоду щоб купить; Чувала я, що треба лиш любить... Любити! Тільки як? Цікаві речі...» Але між тим увага молодеча Ловила все в розмовах сатани: І порухи, і дії, і причини, Слова сміливі, соромні картини... (Бо всі охочі ми до новизни.) І щохвилини неясне начало Дум небезпечних відкривалось їй, І враз змії неначе й не бувало – Миттєва зміна образу й подій: Біля Марії красень ликом сяє, До ніг покірно голову схиляє, Чарує блиск очей з-під довгих вій, Чогось той красень красномовно просить, Одна рука їй квіточку підносить, Друга ж просте зминає полотно, Вкрадається під ризи швидко-живо, Легким перстом торкається грайливо До милих тайн. Все для Марії диво, Це дійство, ще непізнане воно. Але ж, між тим, рум’янець соромливий На щічках враз у дівчини заграв – І млості жар, і дух нетерпеливий Марії груди молоді здійняв, Вона мовчить: та враз як затріпоче, Стуляються її блискучі очі, На груди біса прихилилась голова. Зітхнула: ах!.. їх прийняла трава. Красуне! Та, кому я присвятив Мій перший сон надії і бажання, Красуне, та, яку колись любив, Чи споминів пробачиш намагання? Мої гріхи, забави юних днів, В твоїй сім’ї в тумані вечорів, При матері докучливій і строгій Тобі тоді навіював тривогу, А чи відкрив підвалини краси? Бо я тоді навчив слухняну руку Дурити глупу і сумну розлуку І тішитись у ті нудні часи, Здолати в самоті дівочу муку. Та молодість утрачена твоя, З поблідлих вуст усмішка відлетіла, Твоя краса у цвіті помертвіла... Пробач мені, о дорога моя! Отець гріха, Марії враг лукавий, Ти й перед нею, певно б, завинив; Розпусту ти в усі часи чинив. Ти глупу прищепити встиг забаву Дружині Господа у певну мить Й брутальністю невинність замінить. Пишайся, ти здобув прокляту славу! Спіши, лови, та близько вже той час! Ось меркне світло, ось і день погас. Все тихо. Враз над дівою, вогненний, Парить архангел світлий, окрилений, Посол, що із небес любов приніс. Побачивши так близько Гавриїла, Жахнулась діва і лице закрила. Занепокоївся понурий біс І мовить: «Ти, щасливцю гордовитий, Тебе хто кликав? Як покинув ти Небесний двір, ефіри висоти? З’явився ти утіху перебити І почуття народжені змести?» Та Гавриїл, нахмурившись сердито, Вступив відважно і несамовито: «Безумний враже всіх красот святих, Гульвісо злий, самітнику невтішний, Ти спокусив красу Марії ніжну Й при цьому смієш пащу роззявлять! Втікай мерщій, нахабо ниций, грішний, Бо я тебе примушу трепетать!» «Не трепетав від слуг я ваших вірних, Всевишнього підніжників покірних, Від звідників небесного царя!» – Проклятий гнів крізь зуби відміряв, Наморщився і, закусивши губу, Архангела ударив прямо в зуби. Крик пролунав, хитнувся Гавриїл, В коліна впав і мало не зомлів; Але ж таки підвівся незабаром І біса у висок різким ударом Дістав гарненько. Охнув той і зблід – Сплелись вони і почали наругу. Запеклі, люті, розпашілі, злі: Неначе колесо котилось лугом, І жоден з них пощади не просив, Схрестили у двобої ноги й руки, То вправністю, то хитрістю науки Змагались рівні до знемоги сил. Згадайте, друзі, так і ми у полі, Юрбою у давно минулі дні Втікали з класу й гралися на волі, Боролися завзято повесні. Утомлені, забувши сварки, речі, Так ангели, від любощів дурні, Змагались. Сатана широкоплечий Кректав, упершись у чоло чолом, Намірившись скінчити врешті разом, З архангела пернатий збив шолом Із золота, прикрашений алмазом. За чуба взявсь – архангелу біда – Біс гне його могутньою рукою І до Марії звабною красою Архангела дугою виклада. Марія заніміла і тріпоче, Біс ломить, пекло в радості регоче; Але меткий тим часом Гавриїл Упився бісу в рокову принаду (Що у бою приносить лиш заваду), В пихатий член, яким той біс грішив. Лукавий впав, пощади попросив І в пекло вбравсь, собі давати раду. Той дивний бій, ота страшна бравада В красуні викликали тільки жах; Коли ж до неї після всіх звитяг Привітливо архангел поклонився, Вогонь кохання по щоках розлився, Торкнулась ніжність і душі, і голови. Яка ж єврейка чарівна на вид!.. Архангел знітивсь й почуття неспинно Так пояснив в божественних словах: «Маріє, діво, радуйся, невинна! В любові ти найкраща у світах; І плід блаженний твій благословенний, Від пекла люд врятує він без слів... Але тобі признаюсь небуденно, Отець його блаженний сто разів!» Й завмер біля Марії на колінах, Між тим їй руку в ніжності стискав... Марія зашарілась, мов дитина, І Гавриїл її поцілував. Вона мовчала, лиш почервоніла, Він до грудей довірливо проник. «Облиш мене!» – Марія шепотіла, Та заглушив умить – до лику лик – Невинності глухий останній крик. Як бути їй? Що скаже Бог ревнивий? Не ремствуйте, красуні всіх часів, Повірниці кохання, грою слів Умієте ви хитро – тим щасливі – Обводити увагу жениха, І недругів знімати наговори, І на сліди приємного гріха Невинності накинути убори. Пустунки-доні потайки від мам Беруть уроки сорому, покірні, Обманних мук, – тоді облудно вірні Уміло грають роль невинних дам; Минула ніч ледь-ледь звелась на ноги. Поволі йде, бліда як полотно. Щасливий муж, і мати славить Бога, А старий друг шкребеться у вікно. Ось Гавриїл несе приємні вісті, Летить до Бога прямо на обійстя. Повірника нетерпеливий Біг Давно чекає – не знаходить місця: «Нового що?» – «Я все зробив, що міг; Я їй відкрив». – «І що ж вона?» – «Готова!» І Цар небес, не кажучи ні слова, Із трону встав і порухом брови Всіх видалив, як давній бог Гомера, Коли смиряв розбещеність дітви; Та віра Греції давно померла, Зевс нам не тулить ум до голови! Купаючись у спогадах ще свіжих, Неначе в світі цілому одна, Марія в ліжку, випита до дна. В душі бажання і безмежна ніжність, А в грудях вже новий палає жар. Вона тихенько кличе Гавриїла, Готуючи йому таємний дар, Нічний покров ногою відхилила, З усмішкою очиці опустила, Оголена, як вимита в росі, Дивується сама своїй красі. Але між тим в задумливості ніжній Вона грішить – прекрасна, чарівна, І чашу п’є відради діва грішна, Смієшся ти, лукавий сатана! І раптом, що?! Кошлатий, білокрилий В її вікно влітає голуб милий, Над нею він кружляє, мерехтить, І веселить її натхненним співом, І вмить летить в коліна милій діві, Над ружею сідає і тремтить, Клює її, смакує, тлумить, грає, І носиком і ніжками вправляє. «Він!» – діву думка пройняла, Що іншого у голубі вгощала; Коліна стисла, глухо закричала, І затремтіла, і молитись почала, Заплакала, та голуб все толочить, Тремтить в екстазі, ластиться, туркоче. Сховав кохання квітку під крилом І враз заснув легким щасливим сном. Він полетів. Утомлена Марія Подумала: «Яка цікава дія! Один, два, три! І це не сон, а яв, Скажу, однак, перенесла тривогу: В один і той же день дісталась я Лукавому, архангелу і Богу». Всевишній Бог, як водиться, отцем Назвавсь того Маріїного сина, Та Гавриїл (на те він мав причину!) Не перестав приходити тихцем; В незнанні Йосип почувався втішним, Перед дружиною він був безгрішним, Христа любив як хлопчика свого, За те Господь нагородив його! Амінь, амінь! Чим оповідь скінчить? Забувши давні пустощі і хіть, Співав тобі, крилатий Гавриїл, Сумирних струн тобі я присвятив Старанні, рятівні і щирі співи: Почуй мене, минулим я щасливий! Я у коханні був єретиком, Любив богинь прекрасних, юних палко, Із демоном здружився, гультіпака. Благослови розкаяння хрестом! Мені прийнятні наміри благії, Перемінюсь: Олену бачив я; Вона така ж, як лагідна Марія! Підвладна їй навік душа моя. Моїм речам придай зачарування, Сподобатись повідай дар мені, В її душі ти запали бажання, Як ні – піду молитись сатані! Та дні біжать, час вкриє сивиною Главу, посріблить, кине в душу щем, Поважний шлюб з люб’язною жоною Мене з’єднає перед олтарем. О ти, прекрасний Йосипа утішник, Що управляє з неба кожним днем, О рогачів заступник вічний грішних, Молю – тоді благослови мене, Даруй мені безпечність, послух, міру, Даруй мені терпіння знов і знов Спокійний сон, з дружиною довіру, В родині мир й до ближнього любов!
|