|
Коли, наповнений солодкою любов’ю, Схиляв я голову свою перед тобою, Моливсь на тебе, мила, думав: ти моя... Ти знаєш, як відносився до слави я. Ти знаєш світ, його падіння, злети – Всю суєту, що докучає всім поетам. Мене стомили бурі, я не відчував Дзижчання дальнього докорів і похвал. Чи до чужих чуток тоді мені було, Коли, поклавши руку на моє чоло, Ти ніжним поглядом мене боготворила і шепотіла тихо: «Ти щасливий, милий? Скажи, ти іншу так любити вже не будеш? Мій любий, ти мене ніколи не забудеш?» А я затих у хвилях цього почуття, І напивався насолодою життя, І думав, час мине, та грізний день розлуки Ніколи не прийде... І що ж? І сльози, й муки, І зрада, і брехня на голову мою Звалились раптом... Хто я? Де я? І стою, Як подорожній під грозою у пустині, І все затьмарилось в моїх очах... І нині Я переповнений бажанням лиш одним: Бажаю слави я, щоб іменем моїм Наповнився твій слух, щоб кожну мить ти мною Оточена була, щоб славою гучною Все, все навкруг звучало голосом моїм І щоб, захоплена у тиші ним одним, Ти пам’ятала біль, і відчай мій, і муки В нічнім саду, у наш останній час розлуки.
|