|
Як я, знеможений пестливою любов’ю, Навколішки стояв і млів перед тобою, Вдивлявся в образ твій і думав: ти моя – Кохана, знаєш ти, чи прагнув слави я; Марнотний світ мене не звабив у тенета, Я нудився ім’ям і славою поета, І, від бурхливої стомившись боротьби, Не слухав бренькотні докорів і хвальби. Та й чи могли мене бентежить поговори, Коли до мене ти схиляла очі, зоре, І, руку на чоло поклавши, ніби в сні Питалася: скажи, щасливий ти чи ні? Чи іншу, як мене, колись кохати будеш? Чи все це промайне і ти мене забудеш? Ніяковіючи, мовчав я, мов хлоп’я. Я насолодою був повен; думав я, Що майбуття нема, що грізний день розлуки Ніколи не прийде... Та що це? Зрада, муки, Страждання, наклепи на голову мою Нараз нахлинули... Що я, де я? Стою, Мов блискавицями захоплений в пустині, Переді мною все затьмарилось! І нині Живу і мучуся у прагненні новім: Жадаю слави я, щоб іменем моїм Твій слух наповнився, щоб ти всечасно мною Оточена була, щоб звабною маною В усьому надовкруг являвся я тобі, Щоб, голос вірності наслухавши в журбі, Ти чула звук мого останнього прохання В саду, в нічній пітьмі, в годину розставання.
|