|
Коли, схвильований любов’ю запальною, Схилившися навколішки перед тобою, Дививсь на тебе я і думав: ти моя, – Ти знаєш, чи бажав, кохана, слави я; Ти знаєш: вдалині від світу гомінкого, Нудьгуючи ім’ям поета навісного, Натомлений від бур, байдужий до хули, Я не зважав на гук докучної хвали. Хіба могли мене дійнять слова суворі, Коли, з палким чуттям в закоханому зорі, Поклавши на чоло долоню, ти мені Шептала: о, скажи, кохаєш ти, чи ні? А іншу, як мене, скажи, любить не будеш? Ніколи, друже мій, мене ти не забудеш? Я ж, заворожений тобою, лиш мовчав, І, втіхи сповнений до краю, я вважав, Що вже майбутнього нема, що день розлуки Не прийде більш повік... І що ж бо? Сльози, муки, Брехня і зрада, все – на голову мою Обрушилося вмить... Що я, де я? Стою, Мов путник, вражений грозою у пустині, І все затьмилося переді мною! Нині До краю пройнятий бажанням я новим: Бажаю слави я, щоб іменем моїм Твій слух був вражений всечасно, щоб ти мною Кругом оточена була, і щоб луною Про мене все навкруг звучало вдалині, Щоб, гомін чуючи про мене, в тишині Ти пам’ятала скрізь мої сумні благання В саду, у млі нічній, в хвилину розставання.
|