|
В пустелі хирній та скупій, На грунті, спеченому сонцем, Анчар, як грізний вартовий, Стоїть самотнім охоронцем. Природа жадібна степів Його в день гніву народила І смертоносним зіллям злив Коріння й віти отруїла. Стікає трута крізь кору, На сонці плавиться сльозою, Застигне у нічну пору, Як скло, прозорою смолою. До нього й птах не долетить І звір не йде, лиш вихор клятий На стовбур смерті набіжить – І геть несеться, міркуватий. Бува, блукаючи, зросить Хмарина листя те дрімуче, – Потоком смертним в ту же мить Стікає дощ в пісок горючий. Суворим зором чоловік, Жадоби власті не покинув, – Він підкоряти змалку звик – Відправив в путь свою людину... Блідий, ослаблий, в серці жах, Гонець до ранку повернувся. Із зіллям клятим на руках. Господар радий посміхнувся. Приніс знесилений – і ліг, В шатрі, геть на долівці з ликів, І вмер той вірний раб у ніг Непереможного владики. А цар в отруті наказав Слухняні стріли намочити і смерть сусідам розіслав, Щоб їхні землі долучити.
|