|
В пустелі вбогій і скупій, Де спокою піски налиті, Анчар, мов грізний вартовий, Стоїть один на цілім світі. Природа спалених степів Його в день гніву породила І від коріння до листків Смертельним соком напоїла. Отрута капає з кори Від спеки денною порою, Коли ж надходять вечори, Стає прозорою смолою. І птах до нього не летить, І тигр не йде: лиш вихор чорний Наблизиться і далі мчить, Уже зловісно-непоборний. Як тільки хмара освіжить, Блукаючи, листок дрімучий, Отруйний дощ уже біжить Із віт його в пісок горючий. Та чоловіка чоловік Шле до анчара владним оком, І зразу той покірно зник І вранці повернувся з соком. Була в його руці смола Та віти з в’ялими листками, І піт з поблідлого чола Котивсь холодними струмками. І раб знесилився і ліг У затінку шатра на лики, І вмер нещасний біля ніг Непереможного владики. А цар узяв і напоїв Отрутою слухняні стріли, Щоб до чужих вони країв Грозою згубною летіли.
1 Анчар – отруйне дерево.
|