|
В пустині спраглій та скупій, На грунті висхлім, погорілім Анчар, мов грізний вартовий, Стоїть один на світі цілім. Природа згагливих степів Його в день гніву спородила І зелень мертвую листів І корінь трутою впоїла. Крізь кору трута вибіга Опівдень течею ясною, А прийде вечір – застига Густою чистою смолою. До його птаство не летить, І тигр не йде; лиш вихор буйний На древо смерті набіжить І мчиться геть, уже отруйний. І якщо хмара загримить І змочить лист його дрімучий, То з віт його вода біжить Трутним дощем в пісок горючий. І чоловіка чоловік Послав за трутою до його. І той пішов – коритись звик – І світом дома був з дороги. Смертельну смолу взяти зміг І гілку з мертвими листами – І піт холодний з його біг По виду мертвому струмнями. Приніс, знеміг – і зразу ліг Під куренем своїм на лики, І вмер, нещасний, коло ніг Непереможного владики. А цар в отруту повмочав Свої легкі, слухняні стріли І з ними згубу розсилав Сусідам в знак своєї сили.
|