В пустелі, де пісок сухий Здіймають вихори сердиті, Анчар, як грізний вартовий, Стоїть – один у всьому світі. Природа, вгрузнувши в піски, Його в день гніву породила: Коріння, листя і гілки Вона отрутою споїла. Тече отрута вздовж ствола, Просякнувши від спеки кору, І загусає, як смола, Над вечір, в прохолодну пору. До нього пташка не летить І тигр не йде; лиш вихор буйний На древо смерті набіжить І лине геть, уже отруйний. Коли ж із хмар вряди-годи Впаде на нього дощ ледачий, Стікає з краплями води Отрута на пісок гарячий. Та грізний цар раба послав По ту отруту до анчара, І той покірно почвалав, А повернувся, як примара. Приніс він з дерева смолу І гілку з всохлими листками, І піт смертельний по чолу Стікав холодними струмками. Приніс, а сам заслаб і ліг, Не озиваючись на крики. І вмер, нещасний, біля ніг Непереможного владики. А цар отрутою змастив Разючі вістря стріл покірних, І смерть летючу відпустив До володінь сусідів мирних.
|